Раптом крики й метушня за лектикою розігнали Маріїні мрії…
Лектика затрималася, як листок, прибитий течією до загати.
"Єрусалим!" — здригнулася, як від холодного дотику, Магдалинина думка.
Ніколи не любила цього міста, завжди повного пекучого, в’їдливого пороху й метушні. А понад всім — розбурханої пристрасної ненависті.
Ненависть до гнобителів, до противників у поглядах, до тих, що іншим способом моляться:
"Хіба ж ми не діти одного Отця?"
До тих, що йнакше пояснювали святу мудрість… Ненависть усіх і до всіх. Вона пінилася злістю, кипіла не раз пролитою під ударами каміння кров’ю, билася прудким потоком на каменях спотикання[222], у вузьких вуличках між сліпих домів[223].
— Пса!.. Нечистого пса[224]! — вперто-завзято вигукував старечий розлючений фальцет[225].
— Де ж громи твої, Всемогутній?
У щілинку між заслонами було видно молоду жінку з профілем нічного птаха. Вона сперлася спиною на стіну. А на неї напирала юрба, немов пригвинчувала її до кам’яних брил.
Довкола летів град криків, образливих слів, прокльонів і лайки. Але все покривав осатанілий фальцет:
— Невірного… грецького пса! Принесли! Дали вчителеві, нашому Вчителеві зцілити… як людину! Пса!.. Пса!.. Поганина! — надривався зігнутий у попереку священик.
— Хай каже! Хай каже сама!
— Говори! — як вибух вогню з багаття, вилетіло з юрби.
Натовп нараз затих.
Бліді уста жінки метнули слова:
— Брехня!.. Мій чоловік побожний! Він шанує всіх богів! І римських і неримських!.. На грах у Тиверіаді, при відкритті нового цирку, як був землетрус, кинуло його саме на ложу тетрарха… Розбився, як глек на оливу!.. Лежав рік, як мумія у гробниці!.. Ні рукою, ні ногою!.. Рік… Цілий рік! — трусила руками перед самим обличчям правовірного священика. — Жебраками ми стали! А він же скрибом був!.. Учений!.. А як співав!.. Митець!..
— Таж поганин! — не витримав знову священик.
А як почули ми, що Пророк із Назарета зціляє… — намагалася перекричати священика жінка.
— Таж Месія — наш Месія! Тільки для нас! Для люду ізраїльського! — шалів священик.
— Сам казав: "Не можна відіймати хліба у дітей і кидати його псам!" — озвалося з натовпу.
— Сам ти пес! — вирвався переконаний голос противників. — Бо брешеш!.. Не казав такого ніколи!.. Казав, що всі люди — люди… Всі — рівні…
— Мовчіть! Кажи! Кажи, як було? Як зцілив?
— Зцілив цілком! Одним словом!.. Сказав: "Устань!". І немов новий дух послав у півмертве тіло!..
— Осанна Си-ну Да-ви-до-во-му! — блиснула відповідь, мов ясний меч на сонці, й відбилася світлою луною в Маріїному серці.
Аж уже справжній римський меч піднявся над головами:
— Дорогу лектиці дружини світлого прокуратора! — гукнув optio.
Юрба, мов хвиля прибою, відплила до стін.
У ту ж мить на лектику просто впала жінка зціленого. Вхопилася рукою за заслону і кричала в розпуці:
— Змилуйся! Рятуй!.. Ти ж справедливість наша!.. Наша Юстіціє!..
З-поза відтягненої запони показалося на мить, мов квітка з розхиленого куща, обличчя Магдалини. І, немов вилив хтось у юрбу окропу. Зненацька божевільно завили голоси:
— Явногрішниця! Не Понтія Прокула!
— Римляни знущаються, глузують з нас!
— З нашої честі! Чеснот!
— Геть із блудницею! — завищав і переломлений у попереку священик. — Побити камінням! На місці!..
Понад голови ближчих до лектики полетів камінь.
Священик розірвав на собі плащ і аж випростався — простягав руки до неба… Із прокльоном чи з молитвою — ніхто того не чув за гамором.
Жінка стояла навколішках при лектиці й голосила…
Optio наказував. Проти натовпу наїжачилися списи. Два раби підняли ошалілу жінку зціленого. Натовп втискувався між стіни вулички, але клекотів і бурлив, мов казанок над багаттям.
Різкий, як на сиракузьких медалях вибитий, профіль начальника варти обернувся ще раз до натовпу:
— Рим нікому не відмовляє в справедливості. Відвести жінку до палацу біля Яфської брами! Там світла доміна приймає прохачів. Геть із дороги!
Лектика, як корабель, випливла з натовпу до бічної вулиці.
Магдалина затягнула запону й побачила, що затримка сталася саме проти дому первосвященика Гайана[226].
Затінений виступом навислого над вулицею балкона, Каяфів скриб Єгонатан швидко записував до диптихона. Мав обличчя байдуже, спокійне.
— Нотує обвинувачення на Раббі з Назарета! — блиснула в думці Маріам згадка про Хеттуру.
…………………
У палати прокуратора Магдалина увійшла, не підіймаючи очей. Коли ж, нарешті, розглянулася, то побачила себе в таблінумі.
Відчула до Прокули вдячність, а на серці — полегшення: приймала-бо її не як петентку-прохачку, але як особу поважну при ділових відвідинах — у таблінумі. Цим було дано тон розмові.
Донька Теофіла арматора ґречно слухала ясно закреслених побажань Каєвої матері і швидко опанувала себе. Коли ж прийшла довша пауза, Маріам увічливо, але рішуче відповіла:
— Ні, світла доміно! До Таррагони я з Каєм не поїду!
А кляузули?.. Прокураторів тестамент?
Марно це обіцяти!.. Магдалина не женеться за каптацією заповітів, хоч нині такі часи, що цим, як відомо всім, не погорджує ніхто. Той же, що сам заповітів не пише, намагається бути вписаним у чужий тестамент… Але це не для Магдалини!
Прокула зробила легкий рух рукою:
— Головного ще не сказано! — і продовжувала спокійно: — Ex testamento, батьківська воля може до певної міри паралізувати "Lex Voronia", що обмежує права жіноцтва на спадщину. Записуючи ж твоїх майбутніх дітей до заповіту, прокуратор тим самим чинить їх не тільки спадкоємцями майна, але дає їм права незмірно більші! Упевнює їхнє становище у світі. Поміркуй-но сама: твої діти, нащадки конкубіни[227]-чужоземки, дістануть змогу утворити новий почесний римський рід патриціїв! Коли, звичайно, згодом Кай, як кожний римлянин, ожениться й візьме дружину-римлянку…
У Магдалининих очах спалахнула і згасла іскра усміху: Абрамелех, — загойдалось на розколисаних хвилях веселості, — пропонував немов торговельну умову… А Прокула, як претор при увільненні раба, вичитує закони, кодекси кляузули!.. І це все — зброя на моє кохання!..
— Чи ж ти і справді гадаєш, світла доміно, що двом молодим людям, повним взаємної симпатії, потрібні юридичні деталі стосовно майбутнього роду їхніх майбутніх дітей? Кажеш мені: "Подумай"! Я маю остаточне вирішення, про яке сказала вже Каєві. Вирішення — ніколи більше з ним не бачитись. Отже, мабуть, ділить нас дуже багато й вельми поважних причин… Тож ні доля його маєтків, ні доля його майбутніх дітей не має ані місця, ані впливу… А втім, я маю інше на думці…