Пили кубинський ром — гримучу суміш пекельного трунку з вогнем — три пляшки, а потім ще дві, а далі вже й не пам'ятаю. А за сусіднім столом сиділи Сашко Дяченко, Володя Радченко і Василь Земляк — ці чорти не могли пропустити нагоди помилуватись, як Толька Дімаров пробуватиме напоїти Вовкодава.
— Ми ж знали, що тебе доведеться в номер відносити,— виправдовувався потім Сашко.
Очумався під ранок, у номері. Тіло трясеться, зуби видзвонюють, а голова!.. А голова!.. Спробував повернутися набік і не зміг: тіло примерзло до постелі. І спина вкрилася інеєм...
— Заході, буду радий!..
Крізь примерклу свідомість пробилося, що Вовкодав пообіцяв сьогодні прийняти...
Котра година?.. Ще б трохи полежати... Де ковдра, щоб хоч трохи зігрітись?..
Ледь розклепив ліве повіко (розклепити праве не вистачило сил), одірвав од подушки головешку. Не голова — чавунний казан, по якому безжалісно б'є молоток. Ковдри на ліжку не було. Не було й на підлозі. Лише якісь білі плями, що гойдалися, повзали, наче живі. Хотів надіти окуляри (короткозорість, мінус сім діоптрій), лапав, лапав — не знайшов.
Зібрав рештки сил, сів. Ногою наткнувсь на окуляри — добре, що цілі. Ковдра була на дивані навпроти, а під ковдрою лежала якась скоцюрблена істота. З головою накрита, витикається лише руда мичка волосся.
"Анатолій Козак?.. Ні, не Козак... Козак чорний, як жук, а це руде, як собака. Приглянувся дужче — коса!.. їй-Богу ж, коса!.. Господи, жінка!.. Звідки вона узялася?.."
Встав із ліжка, глянув під ноги — сорочка!.. Жіноча сорочка, пишно обшита кружевами... І ліфчик... І — Боже мій — панталони!.. Покидані так, наче ота жінка поспіхом звільнялася од них по дорозі до дивана. Або хтось із неї те зривав...
— Невже я?..
"Ти!.. Ти!.." — кричала жіноча білизна. Ось-ось прийде покоївка... прибирати в номері... Дуся!.. Що я казатиму Дусі?!.
— Ей, просніться!
Лежить, як убита. Ні звуку, ні поруху. "Може, й справді померла?" — так і осипало жаром. Уже уявив, як набіжить міліція, як складатиме акта...
— Та просніться ж!
Підскочив, потягнув за волосся і висмикнув... віник. Лялька!
Під ковдрою, що я її люто зірвав,— мій костюм, вся білизна моя, всі книжки й рукописи, а поверх — старанно скачаний килим. І в ногах — обидва мої черевики.
А всі предмети жіночого туалету, що на підлозі валялися,— мов щойно з магазину. Не надівані жодного разу...
Хлопці!.. Хлопці—чорти!..
Підібрав поспіхом панталони, сорочку і ліфчик (ось-ось має постукать покоївка!), загорнув у газету та й пожбурив з вікна у бак для сміття, що стояв у дворі.
Сашко ледь не плакав... Випросив у Зіни, щоб мене налякати,— імпортне, жодного разу ще не надіване, подароване на іменини. Бігали до бака — бак був порожній!
— Що я тепер Нульці скажу?
— Інше купи...
— Купи!.. Де його в чорта купиш, коли це з Польщі привезено.
— Другий раз будеш знати, як до мене дівок водить... Так я прописався в Києві.
І ще одна морока: взятися на військовий облік. Пішов у військкомат, пред'явив посвідчення інваліда другої групи,— забрали, погнали на медичну комісію.
— Так я ж інвалід!
— А ми без рук, без ніг все одно комісуємо. Щороку. Пішов на комісію. А там лікарі дивляться на тебе так, наче
ти ось-ось подасися в дезертири.
— Годен к строевой.
Мінус сім: "годен"? Ну й ну... А як загублю в бою окуляри? Зірве вибуховою хвилею?..
— Носіть запасні.
Уявляєте: набігає ворог, цілиться з автомата, а я йому кричу: "Почекайте, запасні окуляри дістану! Бо ці вибуховою хвилею зірвало"!
Пішов до отоларинголога.
— Затуліть праве вухо... Раз — два — три... Затуліть ліве...
— Лікарю, правим нічого не чую.
Взяв якусь трубку, так загнав у вухо, що ледь не проштрикнув наскрізь голову. Заглядав, заглядав — не побачив, мабуть, нічого. Бо написав: "Годен".
"Годен... Годен..." — сипалося на мене кулеметною чергою, і на завершення, наче вибух снаряда: "Годен к строевой". Замість посвідчення інваліда мені урочисто вручили військовий квиток. "Ну, я вам навоюю!" — подумав я мстиво, ховаючи до столу червону ту книжечку. (Обкладинки всіх документів — лише червоного кольору. Навіть "серпастий і молоткастий", навіть посвідчення письменницьке. Це був якийсь дальтонізм, що ним безнадійно хворіло все населення однієї шостої частини земної кулі.)
До шістдесяти літ проходив бравим стрілком-кулеметни-ком. Так записано було у військовому квитку. А потім, уже сивоголового, викликали у військкомат (зібралося таких, як я, гавриків, душ п'ятдесят), виголосили патріотичну промову та й зняли з обліку.
— Тепер на випадок війни хіба що в партизани,— сміялися, розходячись.
Нарешті я одержав квартиру.
Це була чи не перша в Києві "хрущовка" — найгірший її варіант. Сумісні санвузли, прохідні кімнати, в трикімнатній, найбільшій — п'ятеро дверей, ніде й ліжко приткнути, балкончик — одну ногу поставиш, а другу вже ніде, замість паркету — лінолеум, із стель голі дроти звисають: сам діставай люстри, сам їх і вішай, чад із кухні по всіх трьох кімнатах,— справжній комуністичний рай, блакитна мрія мільйонів, що десятиліттями стоять у безконечних чергах на житлову площу та часто-густо в чергах тих і помирають.
Юному читачеві цієї книжки, якщо такий знайдеться, важко буде навіть уявити, в яких жалюгідних житлових умовах скніли радянські "совки" — будівники комунізму. Мій друг Володя Радченко (кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури) не один рік прожив у кімнаті площею десять квадратних метрів. Він, Галя, двоє дітей, батько і мати, брат із дружиною і немовлям. Трохи більше одного квадратного метра на душу — вдвічі менше, ніж на покійника. Вдень ще сюди-туди, вдень дорослі розбігалися на роботу, а дітлашню — в школу та дитсадок, а на ніч набивалося, як мишей у рукавиці. На єдине односпальне ліжко валетами вкладалися старі, на столі — ще одна пара, а решта покотом на підлозі, вночі встанеш до вітру — ногу ніде поставити. Лишалося тільки дивуватися, як вони й жили.
А жили. Ходили на демонстрації з портретами вождів, які плювали на них з кремлівської гірки ("А сейчас барани пойдут",— класичний вислів вождя всіх часів і народів на адресу трудящих, які його ж портрета й несли в численних колонах), дружно кричали "ура!", одностайно віддавали свої голоси за кандидатів непорушного блоку комуністів та безпартійних, душилися в чергах за вареною ковбасою та молоком (тоді не казали "купити", а казали "дістати"), стояли в ще більших чергах на поліпшення житлових умов, тож не диво, що така "хрущовка" радянському "совкові" здавалася расм, якщо не небесним, то принаймні земним.