Моя сім'я перебралась зі Львова, де все було збудоване ще за тамтої Польщі, добротно, до найменших деталей продумано, тому довго не могла звикнути до цієї, пробачте, оселі.
Особливо допікала звукопровідність. В цей п'ятиповерховий будинок по бульвару Лесі Українки, двадцять, були нмонтовані не стіни — надчутливі мембрани, і найменший звук котився безперешкодно з кінця в кінець. Ми швидко навчилися розмовляти впівголоса, але набагато важче було звикнути до постійного галасу й шуму.
Особливо нам допікали цигани, що поселилися поверхом вище. Він, вона й цілісінький рій дітлашні. З раннього ранку до пізнього вечора плач, тупіт і вереск: ні хвилини спокою. А майже щоп'ятниці уся свята сімейка вирушала до м'ясокомбінату та й приносила оберемки кісток. І невдовзі над нашими головами починав лунати стукіт і тріскіт: трощилися кістки під холодець, що розливався потім по великих коритах.
А в суботу замалим не з усього Києва до квартири над нами вервечкою тягнулись цигани.
Спершу ми чули, як розставлялися стільці й столи, як розсаджувалися гості. На якийсь час все стихало, а потім починалися танці: табун здичавілих коней, закусивши вудила, гамселив щосили копитами в підлогу, намагаючись пробити її наскрізь. Нам на голови сипалась штукатурка, як під час землетрусу, гойдалися люстри, в буфеті жалібно видзвонював посуд, тріщали вікна й двері.
— Іх!.. Іх!.. їх!..— доносилось згори. І дикий розбійницький посвист. Це жінка цигана, товста, наче бодня, з ногами-ступами, вже не годна до танцю, сиділа й виіхкувала або, заклавши пальці до рота, свистіла пронизливо.
— Гуп!.. Гуп!.. Гуп!..— казилися здичавілі коні.
— Іх!.. Іх!.. Іх!..— вторив їм розбійник-соловей у спідниці. Той шабаш тривав усю ніч.
Вранці цигани розходились, щоб,— відіспавшись, знову появитись увечері.
З місяця в місяць, щосуботи та щонеділі.
По кілька днів, приходячи до тями, повзали ми сонними мухами. А щоп'ятниці над нашими головами знову тріщали кістки.
Дружина якось не витримала (саме захворів син), піднялась попросити, щоб не так тупотіли. Вийшов хазяїн і, вишкіривши вовчі зуби, так пхнув її в груди, що вона ледь не покотилася сходами.
Я крадькома од своїх сходив у міліцію ("Синку, не зв'язуйся! — благала мамуся.— Ще вб'ють або заріжуть!" Бідна мамуся моя, вона всього на світі боялася, перед кожним хилячи голову). В міліції лише посміялися:
— А що ви од циган хочете?.. Хрущову пишіть! Натякали на розпорядження Хрущова ліквідувати всі циганські табори, а самих циганів поселити по містах і містечках...
Та і в будні ми не мали спокою. Циган десь доп'яв дореволюційний ще грамофон з отакенною трубою, що нею тільки мертвих на страшному суді з могил піднімати, щовечора виносив це страховисько на балкончик: циганська душа прагнула простору й публіки. Ставив одну й ту ж пластинку — з вечора у вечір, з місяця в місяць.
Очі чор-рниє, очі страстниє,
Очі жгучіє і пр-рєкрасниє!..— на всю свою чорну горлянку ревів грамофон.
Пластинка кінчалася, грамофон переводив дух, поки циган накручував ручку, а тоді знову роззявляв металеву пащеку:
Очі чор-рниє, очі стр-растниє...
Другого дня я ловив себе на тому, що наспівую подумки цей проклятий мотив. Розмовляю з кимось, когось слухаю, а в голові лунає:
Очі жгучіє і пр-рєкрасниє...
Відтоді я на всеньке життя зненавидів циганські романси...
Допечений до живого, я надумався помститися проклятому циганові: єдиною зброєю, якою я володів. Написати оповідання (а то й повістину). Описать цього цигана, печерний його інтелект, наперед навіть назву придумав, що дуже рідко траплялось зі мною: "Гегемон".
Циган був представником панівного в нашій країні (за Леніним) робітничого класу, вимощуючи бруківку під нашими вікнами.
Попросив на місяць відпустку в Дяченка, правдами й неправдами дістав путівку в Ірпінь, в Будинок творчості, бо вдома працювати не зміг би, та й поселився двері в двері з Анатолієм Іллічем Костенком, людиною, долі якого не побажаєш і найлютішому ворогові.
В тридцять сьомому році молодий аспірант, попавши під червону мітлу, опинився за тюремними гратами. Там, на волі, залишилася молоденька дружина з дітьми, а тут з ночі в ніч (заснути і вдень не давали) допити, допити, допити: "Сознавайся в тєррорістіческой деятельности" — "В якій?" — "Я єщо, гад, тебе должен подсказивать? Сам прідумай!" — Слідчий, що пачками відправляв під розстріл ув'язнених, уже вичерпав всю, яка була в нього, фантазію.
Невідомо, скільки б тривали ті допити (Анатолій Ілліч навідріз відмовлявся визнавати себе винним), коли б не позаштатний рецензент, про якого варто розповісти докладніше.
Лазар Санов, як і Костенко, аспірант Інституту літератури.
Вибачаюсь, аспірантом він став через рік, у тридцять восьмому, а тоді був лише студентом філфаку Київського університету, що не завадило йому стати позаштатним рецензентом енкаведе. Він рецензував для цієї установи твори, автори яких були заарештовані: доктори наук, академіки, аспіранти, доценти. Рецензував, вдаючись до висмикування окремих абзаців, а то навіть і речень, так їх компонуючи, додаючи, чого там і не було ніколи, що "контрреволюційне нутро" того чи іншого автора не побачив би хіба що сліпий...
Уже в сорок сьомому році на черговій нараді в цека Санов вигукнув, звертаючись до Кагановича: "Лазарь Моїсеєвіч, ми кров'ю вашіх врагов будем кієвскіє криші красіть!" (Вороги Кагановича: Рильський, Яновський, Сенченко, люто погромлені не без активної участі Санова в тому ж таки сорок сьомому році.)
Так от, цей "маляр" набував катівського досвіду ще в тридцять сьомому році, допомагаючи енкаведистам відправляти на страту невинних людей. Небезкоштовно, звичайно.
Його черговою жертвою став і Костенко.
Коли Анатолію Іллічу показали рецензію за підписом Санова (слідчий не мав сумніву, що розстріл тепер гарантований, тому й не побоявся "засвітити" позаштатного рецензента)... Коли Костенко ознайомився з отруйною писаниною Санова, він спробував заперечити наскрізь брехливий цей витвір:
— Візьміть і прочитайте мою книжку. Там немає нічого такого, що цей падлюка тут понаписував!
— Буду я ще твою контрреволюційну писанину читати! — відрізав слідчий.— В нас немає жодних підстав не вірити досвідченому рецензентові.