І от же (чорт мене водить!) не можу не написати про те, як Юра Ткач, видавець моїх книжок англійською мовою, скористався моїм запрошенням та й приїхав до мене в Мохнач, де я саме ставив фінський дерев'яний будиночок замість глиняної хати, що геть завалилася (вуж виткнув цікаву голівку прямо в обличчя моєї дружини, що саме поралася в сінцях). Ставили цю дерев'яну споруду майстри з Великих Канівців, хлопці, нівроку їм, і попрацювати і випити, і коли вони довідалися, що приїжджає капіталіст з Австралії (а в їхній уяві за кордоном ніхто, крім капіталістів, і не живе), то занепокоїлись: як так не вгостити заокеанського гостя?! Наловили риби, зарізали півня, затіяли варити юшку, та не просту — архиєрейську, а до юшки дістали бутель самогону, од кількості градусів аж синього, та й стали виглядати дорогого гостя. Та не встиг Юра ступити до двору, як яструбом налетів голова колгоспу Володимир Дмитрович Івко: "Ви що, надумались од мене отакого гостя ховати?" — ухопив бідного Юру за шкірку та до машини — тільки гуркнуло вслід.
Ступив за годину Юра до двору: борідка набік і очі танцюють.
А тут уже і юшка на столі парує, і пол у стаканчики повні.
— Юрко, може, досить? — запитав я обережно Юру Ткача, дивлячись, як мої майстри наповнюють щедро оті підступні посудини.— Нам же завтра рано вставати!
— Що?!. Та я!.. Та ми!..
— Ну, як знаєте. А я піду спати, бо мені вести машину. Роздягнувся, ліг. Чую: Юра співає.
Склепив очі. Чую — Юра танцює. Гуцає, аж шибки дзеленчать.
— Гоп!.. Гоп!.. Гоп!..— заохочують його кляті дядьки...
А вранці не міг добудитися Юри. Не одривав од постелі — одклеював.
Не хочу звинувачувати Юру в тому, що сталося. Та привези цим чортам самого президента Сполучених Штатів Америки, і той од них рачки полізе!
А його мама, пані Леся, вже винна сама. Ну, хто ж віддасть усі до копієчки гроші жебрачці, хай і з дитиною, коли ще треба добиратись додому? Та по дощу. Та без парасольки.
А вона взяла та всі грошики й вигорнула. До останнього п'ятака, що ой як би згодився в метро! І тьопала пішсчки під зливою через увесь Київ, од Політехнічного аж до Хрещатика.
Чи вони усі такі, з отієї діаспори?
Мені дуже пощастило на знайомство з цими людьми. І Євген Стахів, під час війни організатор підпілля в східних областях України, людина-легенда, за яким полювало гестапо. Це він організував підпільну групу в Краснодоні, а Фадеев його потім вивів у "Молодой гвардии" як запроданця й зрадника. І Степан Горлач, що охрестив Україну, її незалежність. І Петро Балєй, що надіслав мені свою мудру книгу із зворушливим написом. І, врешті, Іван Кошелівець, чи не найсвітліший розум в діаспорі, автор ґрунтовних досліджень літературного процесу на Україні.
Я пишаюся цими людьми, які і зараз готові покласти життя за Україну.
Замість епілогу
П'ятнадцять років тому в мені заворушилася повість. П'ятнадцять років я ношу її в собі, як найбільше свято і найбільше прокляття: моїй німоті, моїй неспроможності втілити її в слово. П'ятнадцять років я шукаю тієї форми, у якій, у єдиній, ця повість зможе появитись на світ.
І якщо я її врешті-решт напишу, лиш тоді зможу сказати:
— Я немарно прожив на цім світі.