"Вогонь!.. Вогонь!.. По власних шанцях, по власній позиції".
А що маю робити, якщо хочу, щоб повість була надрукована? Хай лиш півправди, чверть лише правди, аби хоч це побачило світ!
Втрати... Втрати... Найпекучіше, найцікавіше — в кошик, у кошик! Ненавидячи оте всепрощаюче: а що маю діяти? Так роблять усі...
І коли повість була надрукована (а згодом навіть перекладена англійською мовою та й видана за "бугром", у Австралії, косі погляди начальства: "Чим це Дімаров догодив тим буржуям?" Твори живих наших "класиків", які надійно стояли "в обоймі", перевидавалися іноземними мовами в основному тут, у видавництві "Дніпро", а потім писалося гордо: твори ювіляра такого-то читають усіма мовами світу. Я довго не наважувався показати її Базілевському. Вихований на
5*
131
класичній літературі (не плутати з радянською), він щиро вірив у те, що письменник не може приховувати правди, якою б потворною вона не була.
В цьому ж готелі я вперше в житті упився "до удівлє-нія",— вислів російського письменника Олексія Толстого. Хто-хто, а росіяни знають толк у цій справі.
Для цієї акції була досить поважна причина: за будь-яку ціну я мав прописатися в Києві. Я зібрав усі потрібні документи (ходіння по муках, в кожній установі дивляться на тебе так, наче ти прийшов їх грабувати,— викликати зараз міліцію чи ще трохи пождати), аж до постанови президії Спілки письменників, але в паспортному відділі мені категорично відмовили: була сувора вказівка прописку в столиці різко обмежити. Не допомогло навіть те, що видавництво гарантувало квартиру.
Невже знову повертатись до Львова? А здоров'я сина?..
— Чого зажурився, собацюро? — зустрів мене у видавництві Дяченко.
Я розповів йому про невдалий похід у паспортний відділ.
— Доведеться повертатись до Львова.
— А там що, своїх псів бракує?.. Іди працюй, а ми щось придумаємо.
Пішов до себе в кабінет. Сидів, безтямно втупивши очі у рукопис.
Коли за якийсь час на порозі Сашко:
— Поїхали!
— Куди?
— До одного собацюри.— І не додав більше ні слова. Лише жартував, показуючи на гарненьких жіночок, яких ми обганяли або які йшли назустріч. Поговорити про слизьке полюбляв. І не цурався чарчини. Коли приходив додому "під мухою" і Зіна заходжувалася його пуштрити, він пританцьовував перед нею й виспівував: "Тігра лютая да полосатая"! Або заводив свою любиму частівку: "У тєбя, Сємьоновна, юпка в клеточку, виполняй, Сємьоновна, пятілєточку!" Зіна не витримувала, махала рукою й сміялася: "Іди вже вечеряти, балерун!"
— Зупини! — скомандував водієві Сашко: на бровці стояв, явно нас очікуючи, полковник міліції.
Анатолій Козак, начальник політвідділу Вищої міліцейської школи, Сашків нерозлийвода-друг: у мене поступово складалося враження, що в Сашка пів-Києва ходило в друзях.
— Так куди? — спитав він Сашка, сівши до машини.
— Та на "Поплавок".
"Поплавок" — переобладнаний під ресторан річний трамвай, що, як легендарний крейсер "Аврора", став навічно при березі в околиці Києва. Вздовж низьких бортів розташовані столики, перехились через борт і мий руки в Дніпрі або бери вудочку та й лови прямо на сковороду рибу. Тут готувалися, в основному, страви з риби — від судаків, засмажених в тісті по-польському, до архієрейської юшки, місць завжди бракувало, але тільки появився Анатолій Козак, одразу ж і вільний столик знайшовся, й офіціант, що замало не тріпотів гостинними крильцями. Підлетів до нас з блокнотом і ручкою:
— Що будемо кушать?
Пили, закушували, обмізковували, як прописать мене в Києві.
— Складний варіант,— сказав Козак, смакуючи осетрину.— Доведеться брати в полон Вовкодава.
— Кого-кого? — здивувався я.
— Він що, не зна, хто такий Вовкодав? — запитав Сашка Козак подивовано.— Зарубай собі, чоловіче, на носі: ти можеш не знати, хто такий Микита Хрущов, але не знати, хто такий Вовкодав,— гріх непростимий.
— Амінь! — одізвався Сашко, розливаючи оковиту в келишки.
— Тож вип'ємо за начальника паспортного столу столиці полковника Вовкодава! — проголосив тост Козак.
— І за успішну операцію,— нагадав Сашко.
— І за успішну операцію... В тебе тугрики є? — Анатолій Козак з перших хвилин став до мене звертатись на "ти": якщо ти друг Сашка, то друзяка й мені.
— По самісіньку зав'язку,— відповів за мене Сашко.— Весь бюджет "Радянського письменника" в його розпорядженні.
— Отже, так: завтра таксі о дев!ятнадцятій нуль-нуль під міліцейською школою. І замовлений столик в ресторані готелю, де ти живеш. А решту я беру вже на себе.
Наступного дня за десять хвилин до сьомої вечора я був під міліцейською школою. Козак уже мене ждав.
— Поїхали,— до шофера.— Хрещатик, шість. Знаєш?
— Як не знати, хазяїне!
— Тоді жми на педалі!
Під'їхали до знайомого вже мені сірого будинку (там був паспортний стіл), і з нього саме почали виходити люди у формі.
— Тюлька,— кинув на їхню адресу Козак.— А ось і потрібний нам сом.
Й одразу ж, наче накликана, появилася, ледь протиснувшись у двері, неосяжна постать з погонами полковника.
— Вовкодав?
Анатолій лише кивнув головою.
— їдь за ним,— скомандував водієві.
З Вовкодавом, одстаючи на півкроку, ішло кілька чоловік, щось запобігливо говорили до нього. Той сунув, як танк, несучи важку голову на товстелезній шиї. Супутники відставали один по одному і коли Вовкодав лишився один, Козак наказав:
— Зупини!
Вискочив з машини, наздогнав Вовкодава, вхопив його міцно під руку. Й одразу ж став схожий на підлітка, що вчепився в огрядного дядька. Я так і завмер: ось-ось Вовкодав його візьме і струсить, як набридливу комаху.
Не струсив. Зупинився. Повернувся, як вовк, усім корпусом в бік нашої машини. А Козак махнув рукою: під'їжджайте!
Коли Вовкодав усівся на заднє сидіння, машина аж зойкнула. Гора м'яса придушила мене до дверцят, я боявся, доки ми й до готелю їхали, що дверцята не витримають і я вивалюся на ходу з машини.
Біля замовленого столика стояло чотири стільці, на двох сіли я і Анатолій Козак, на двох — Вовкодав. Глянув на келишки, що в них наливалось спиртне, презирливо махнув до офіціанта рукою:
— Забери ці наперстки!
І поставив перед собою трьохсотграмовий фужер. І ми з Анатолієм — а що мали робити? — теж потяглися за фужерами.