— Що ти на мене з тим раком?
— Так сам же ж ти набивався. От що вродило — тим і частую.
Так зчепилися! Аж Ніна заплакала.
— Я,— каже,— боюся. Наш дідусь хороший, а чужий дід поганий...
І як завела! А ви ж знаєте, як вона це вміє робити, ого! Так вони відразу змовкли. Наш дідусь утішає:
— Цигь, цить, це ми так погомоніли трохи.
А Степан Олександрович витер піг і теж каже:
— Цить. Це ми з твоїм дідусем нічого, тільки так... А ти не плач. Ось на тобі солоденького.
І, знаєте, поліз у кишеню, повну жменю цукерок витяг, дав Нінці, дав мені, а сам прощається і каже:
— Ну, до нового року, Терентію Савичу, а тоді начувайся. Я,— каже,— з роду Біликів. а Білики не здаються ніколи. Не на те,— каже,— груди у мене в орденах. Ні,'— і пішов, але вже не сердився. Тільки як де зустріне дідуся Терентія Савича, то кулаком насвариться. Хоробрий! А побачить, як хтось раки ловить, то одвернеться і наче не помічає.
Ну, а цукерки ми з Ніною поїли. Хороші такі. Написано на обгортці: "Малинові", а насправді в кожній вишня.