Світлій пам'яті матері моєї
Пелагеї Олександрівни присвячую
1
Надходить вечір. Вітер напинає свої великі крила і разом із мороком навіває на людей сон. Люди з радістю після денної праці солодко засинають. Але не всі: дід Шишка ночами ніколи не спить. Не сплять і робітники, що вночі працюють у млині — вони замінюють тих, хто працював удень, а дід Шишка вночі оберігає широке подвір'я й великі комори. Там переховується зерно й борошно.
Одного разу дід ходив і стукав своєю калаталкою. Вночі тихо, тільки глухо гуде всередині у мликі: там великі машини, паси, коліщата крутяться, вертяться, а все для того, щоб із зерна намолоти борошна. Багато борошна! Борошно набивають у мішки. А вдень приїздять хурщики і вивезуть його на залізницю. А по залізниці вже його розвезуть скрізь по широкій землі. А ті, що їстимуть з того борошна хліб, і не знатимуть нічого про цього млина, ні про діда, що стукає вночі калаталкою.
Млин над річкою. Дід заходить повз стіну, що тягнеться до річки. Вода чорна і глибока: в ній перекинувся і чотириповерховий млин, і димар, і комори. Навіть зорі.
Гарно ходити дідові вночі понад річкою. Постукає, а потім замислиться і пригадає давнє-давнє. Тоді не було ні селища, ні млина — ліс, та поле, та вівці...
Стоїть дід над річкою — пригадує, вдивляється в своє життя, і таке воно йому гарне та веселе здається!..
Отож гляньте, який засмалений, веселий.,. Чуєте, співає?
Гей, ви, хлспці-Гуртоправи, Завертайте сірі воли, Женіть на Москву!,. 2
їдуть степом. Сонця того, сонця! А простору!
Попереду воли круторогі, сірі-сірі. А він — за гуртоправа... Сниться йому чи замріявся?
Йде дід понад річкою. Та що ж зоно, біс його знає: сич, чи кішка, чи мара яка плаче — захликується? Прислухався дід, обтер піт, що виступив на лобі.
— Га?., таки плаче!..
Дід ще швидше стукає і прямує на голос. Стукає калаталка, весело, безтурботно гуде збоку млин, дивляться з неба зорі,— що то буде?
А ранком приніс дід маленького хлопчика додому.
— Не журись, бабо, є розвага на старість. Люди добрі підкинули...
Гойдає дід на руках немовлятко.
— Ге, не кривися, бабусю, нагрівай водицю, готуй пелюшки.
Бабуся вносить хмизу. Набирає з річки чистої водиці й готує дитині купіль.
У купіль положать Михайлика (так і порішили його назвать). Задриґає ногами хлопчисько, закричить жалібненько: "Кув-а-а!" — потім засне спокійно в білих пелюшках.
Що йому буде снитися? Чи почує Михайлик, як загудуть на зміну гудки? Чи почує Михайлик, як будуть стугоніти день і ніч вальці й торохтіти бруком вози, окуті залізом?
І вже Михайликові п'ять років. Таке гарне хлоп'я! Все хоче знати!
Одного разу він каже бабі:
— Мамо!
— Ну?
— А нащо земля? Покрутила баба головою та:
— Щоб було де працювати людям. А хлопчик:
— А нащо є люди? Баба:
— Щоб у млин ходити...
Х/юпчик задумався. А потім і забув. Бігав, бігав і по вулиці (у пісочку грався), і по містку (де хлопці рибу ловлять), а поті?л і згадав бабині слова. Прибіг до неї та й знов питає:
— Мамо, а хіба всі люди у млині працюють? Баба накричала на хлопчика:
— Геть, не заважай! Твоє діло! Різні люди є: одні пани, щоб панувати, а другі,— щоб мішки носити. От що! Зрозумів? А тепер біжи к бісовій матері та не докучай!
Михайлик побіг.
Прибіг на місток, а там хлопці рибу ловлять. Став над поруччям та й задумався. А потім і питає уСтася:
— Стасю, а що є пани? Той засміявся:
— Паки? Фі-їть! Батьки отого он паненяти.
Стась ткнув пальцем, і Михайлик побачив хлопчика, що тільки тепер сходив на місток.
Він з'явився чистий і вимитий. З'явився і крикнув:
— Гей, хто хоче заробити ножичка!
Діти заблищали очима: кожному хотілось мати гарненького блискучого ножичка. Один сказав:
— Я!
Другий крикнув:
— Я!
І всі разом гукали:
— Я! Я! Я!..
Михайлик підійшов і теж сказав:
— І я хочу нозицка! Паненя засміялося:
— ї ти?
— І я хоцу!
— То плигай з мосту в річку. От звідсіль і плигай. А як вилізеш на берег, то віддам тобі "нозицка" і він буде твій.
Михайлик відповів:
— У воду не можна: вода глибока і мокра. Бабуся розсердиться, коли я втону і замочу штанцята.
Діти пирскали, так їм було смішно. А паненя сказало:
— Я тобі дам свої штанчата, а як утонеш, ми тебе знову зліпимо з глини так, що й бабуся не знатиме.
Михайлику було лише п'ять років. Він не знав, що з глини ліплять коників, а не людей. Але йому так хотілося мати блискучого ножичка! ї він сказав:
— Добле. Я плигну... І плигнув...
Михайлик ніколи не був під водою і тепер здивувався: як тут зелено! Все зелене! Зелене небо, зелена земля, зелене сонце і... навіть руки зелені! Чудно Михайликові! Дивиться він, придивляється — ні людей, ні пташок — самі пліточки. Он вони плавають навкруги, і Михайлик чує, як вони говорять.
Одна рибка:
— Ти не знаєш, що то за риба така чудна? У неї зовсім немає плавників... фе! А хвіст! То не хвіст, а два стовпи... фе!
Друга:
— А луска?! У неї зовсім немає луски. Вона гола, як жаба! Яка негарна! І де вона взялася тут?
Третя:
— А я знаю, я знаю, я знаю!
— Знаєш?
— Знаю!
— Хто?
— Це... ха-ха-ха! Це... я бачила... це така велика жаба... вона плигнула просто з мосту!
Михайликові стало боляче.
— Неправда, неправда! — крикнув він.— Я не жаба! Я Михайлик з млина! Там під сонцем є такий великий-великий млин. Там завжди гуде машина... там є дід, що стукає вночі і...
Тоді до Михайлика підпливла велика риба і сказала:
— Знаю я діда. А коли ти Михайлик, то чого ти тут? Михайлик не знав, що сказати. Він тільки кліпав повіками
і плакав. Сльози котились прямо по щоках.
А пліточки плавали навкруги і дивувались: вони ніколи не бачили, щоб вода родилася з очей. Вони не знали, що то таке — плакати.
2
За декілька днів Михайлик видужав. Дідусь побуркотів трохи і наказав йому більше школи не товаришувати з паненятами.
— Вони тобі не пара,— сказав він.— Ти лише сторожів син, а паненя...— він махнув рукою і, взявши калаталку, вийшов.
Михайлик сидів і думав. Про що ж він думав?.. Перше: його обдурено. У річку він плигнув, штанці замочив, а ножичка так і не одержав. Через це у нього прокидалася злоба і йому хотілося помститися. Хотілося підійти до того паненяти і з усієї сили вдарити його кулаком. А потім відійти мовчки і дивитись. Так тобі і треба!