Савка

Сенченко Іван

— Савко, чуєш, Савко, пора вставати! Перший гудок!

У хаті,— коли це холодний сезон,— горить гасова лампа. Величина їй визначалася "лініями". Були лампи на десять, дванадцять, шістнадцять ліній. У нас, у Шахівці, найбільшою популярністю користувалися лампи на всім ліній. Дід Олександр Терентійович визнавав лише найменшу, яка тільки тоді існувала, лампочку на шість ліній — з малюсіньким балончиком і мініатюрним скельцем. Бабуся Одарка, яку ніхто так не звав, для всіх вона була баба Дар'я, Дар'я Олександрівна, вже поралася біля печі — треба було приготувати Савці гарячий сніданок, бо він ішов на роботу, а робочий день тривав тоді дванадцять годин — від шостої ранку до шостої вечора. В печі — піч цю називали варистою — горів вогник, то спалахне, то пригасне, бо піч топили соломою, віхтик за віхтиком посували в її глибину. В хаті пахло солом'яним димком і пшоняно-картопляною юшкою, ще інакше — кулешиком. Заправляла той кулешик баба Дар'я все життя засмаженою в олійці цибулькою.

Та життя мінялося; в сільські звичаї вривалося нове й нове. Щоб цілий день орудувати лантухами, потрібна й відповідна заправка. І на столі в баби Дар'ї почало частіше й частіше сало з'являтися, почало м'ясо з'являтися навіть і не в м'ясииці1. Феодальний стіл тріщав, у ньому утворювалися розколини. Біля МИСКИ з кулешем у хлібниці — накраяний хліб. Випечений він з чорного, непросіяного житнього борошна. В абияк прогріваній соломою печі він не завжди випікається як слід, частенько з череня його витягують сирим, по-нашому, глевкзш,— від чого й глевтяком називають. Все ж житній хліб їсти можна. А от ячний — за нашою вимовою, яшний, а доводиться і яшники їсти! Це зовсім щось інїие! Він несмачний, швидко черствіє і, крім того, він синій. Та що поробиш! Який є, такий і доводиться їсти.

Печиво з білогЬ тіста (у нас — кіста!) готували коли-не-коли. Навіть обов'язкові щокедільні пироги доводилося пекти з житнього борошна. Проте його просівали на ситі, інколи до нього додавали жменьку пшеничного борошна. А взагалі пшеничне борошно баба Дар'я берегла на Великдень, коли у тій самій варистій печі ставилися в ряд високі череп'яні ринки з пасками. Круглі голови паскам бабуся Дар'я змазувала чимсь білим, як сметана, тільки солодким, і зверху присипала барвною оздобою з червоних, зелених, жовтих, пшонинок. Уявіть собі картину: цілий рік глевтяки і ячники і ось в цей чудесний, воістину великий день з печі на світ білий з'являються паски, ширячи запах печеного здобного тіста, шапрану й кориці на цілий куток!

Але все іде і все міняється. В давні феодальні картини поволі вклиняється нове. Хіба б ото Савка, працюючи в млині, не зазирнув би у фірмений магазин, щоб купити три-п'ять фунтів гарного пшеничного борошна, котре за його ніжну білість чи чарівну кремовість мукою називають? Зазирав Савка, як і всі хлопці;, і в клуночку в баби Дар'ї з'являлося сортове борошно, мука, якщо й не першого, то вже напевне другого чи третього сорту — а все одно біла, все одно пшенична!

А баба Дар'я хоч і народила десятеро дітей, які потім оберталися на десять голодних ротів, все ж не втрачала ніжності й любові до тих голодних ротів і жила однією думкою, як би оті голодні роти, й почасти ще й ротики, пригостити чимсь не буденним, смачненьким. І мимохіть красиві руки її, видовжені, з довгими пальцями, тяглися до тієї заповітної торбинки з Савчиним подарунком і на столі з'являлися вибілені галушки і такі ж вибілені недільні пироги. З хлібом, щоправда, справа була складніша; щоб вибілити оті житняки, скільки фірменого борошна потрібно — не один і не два фунти! І бабуся Дар'я довгий ряд років не наважувалася порушити предковічну традицію, і сім'я й далі їла той самий житній хліб, часто не випечений як слід, глевкий...

Садиба дідова — край села, серед кучугур; скрізь самий пісок. Проте тут родить все, що має родити. Крім того, на городі в діда Олександра Терентійовича зеленіють три кущі шелюги і груша-крем'янка. Коріння отих шелюгових кущів опускається ще у прафеодальну добу. Шелюг у ті роки був потрібний для постійного оновлення всього городженого. Прогнив тинок, потлів сторч у клуні,— дід Олександр Те-рентійович вирубає п'ять-шість шелюжин і полагодить що слід. Груша-крем'янка, мабуть, була призначена саме для мене. Дід Олександр Терентійович не любив ходити до внуків з порожніми руками, як і бабуся Дар'я. Прийшовши до нас, бабуся Дар'я виймала з накладного гамана хусточку із зав'язаними грудочками цукру по числу внуків. Солодкого я, видно, не любив з дитинства, бо не пам'ятаю захоплення від бабусиних грудочок цукру. Зате все, пов'язане з грушками, пам'ятаю й досі.

Грушка-крем'янка може бути неуявно смачною і безмежно гидкою — залежить від того, коли її з'їсти. Полежить вона на горищі до пізньої осені — і кращого за неї гостинця не знайдете! Зате зірвана наприкінці літа або ранньої осені вона гірка, крем'яниста, вузлувата, кисла. Я їв зелені плоди з дикої яблуньки-кислички, їв зелені сливи, навіть зелений терен! Це не ласощі для хлопців — музика! Тільки й того, що після такого вгощення оскома нападає. Але й проти оскоми був певний спосіб: встромиш послинений палець в солянку, вибабраєш палець у сіль, а тоді й тернеш по зубах раз-вдруге. Оскому як рукою зніме! Але після зеленої груші-крем'янки навіть сіль не дає порятунку. Укусиш ту грушу, і рот немов гужем стягне, язиком не повернеш, ротом не зіпнеш, до зубів доторкнутися не можна, навіть не плямкнеш! І тоді стогнеш, стягнений отією зеленою тужавиною.

"Ой дідусю, кисле!" — "Що кисле,— відповідає дідусь Олександр,— то нічого. Мужик їсть кисле, то як дуб, а пани на солодощах пухнуть та брезкнуть. Чобота сам не натягне!"

Отже, в своєму дворі і в своїй хаті дідусь Олександр і бабуся Дар'я чесно виконували роль селян і саме так, як їм історія призначила. їхнім же синам і дочкам призначила зовсім іншу роль. Розбрелись вони по якономіях, млинах, залізницях; половина тягла лямку в маєтностях свого пана Безака-Бёзика, половина пішла в місто. Найменший син Петро, пізніше канонір на крейсері "Принцеса Марія", навчався мулярської справи, будував фабрикантам і купцям кам'яниці.