— Дідусю, дідусю, а що це таке?
Бо, бачте, тягнеться з землі щириця, а за нею щось вивертається, наче велика кругла каменюка. Тільки ж і на каменюку не схожа, а мовби картопля, так хіба ж буває така картопля?
Підійшов дідусь Терентій Савич. Збіглися всі. Дивимося і не віримо очам. З щирицею вивернув я разом картоплину, ну просто незвичайну. Як прикинув її дідусь на руці, то сказав:
— Важить вона не менше як півтора кілограма!
А тоді копнулися ще у кущі і знайшли й другу картоплину, трішечки меншу. У мене серце калатається. А дідусь закурив і каже:
— Ну, трапився б оце нам під руку Степан Олександрович. Ми б йому, Олежко, показали б з тобою, де раки зимують! ч
Як намилувалися ми вдосталь тією картоплею, то дідусь і звелів:
А в дідуся і намет у полі. Забив чотири кілки і обтяг брезентом. В обід ми спочиваємо в ньому. Там і Нінине місце, бо дітям, знаєте, в затінку краще гратися, ніж на сонці. Сидить, щось там ліпить з піску, садить город. Я й кажу їй:
— На, Ніночко, дивись, яка картопля!
А сам повернувся, бо скільки ж роботи!
Заклопоталися з дідусем, аж чуємо:
— Здорові були!
Підводимо очі, а це не хто інший, як сам Степан Олександрович. Провідував у Кумівцях брата, бо той трохи захворів, так повертається навпростець і заглянув до нас.
Поручкались вони з дідусем, поговорили про хворого, про те, про се — про картоплю ні слова. А я теж мовчу. Сидять. І закурили вже, і цигарки в землю повтоптували. І Степан Олександрович теж хоч би що! А бачить же, яка в нас картопля.
Тоді я вже наглядів ще одне стебельце щириці в кущі, підвівся і кажу голосно:
— І де воно тільки береться? Уже ж тричі спололи!
Підійшов, почав тягти. Так вирвалось легко — і без
картоплини.
А дідусь Терентій Савич, чую, каже тоді і на мене показує:
— Розохотився Олежка. Допіру потяг бур'янину, а з нею дві картоплини вивернув, так щоб не збрехати, по кілограму, не менше.
А я кажу:
— У одній, може, і кілограм, а в другій, ви ж самі казали, що півтора буде.
Сказав я це і бачу, що брова у Степана Олександровича смикнулася і на лоб полізла, просто впоперек лоба стала. Але ненадовго. Він одразу опустив її, затулив долонею рота, позіхнув і озвався:
— Та що ви кажете? Не може бути!
А я відповідаю:
— Якщо хочете — покажу!
— Будь ласка, покажи.
Тут я вже рвонув, скільки сили. Біжу і про себе повторюю:
— Ну тепер, ми покажемо тобі, де раки зимують!
Прибіг до намету, піт мене заливає, а я кажу:
— Ніночко, де картопля? Давай сюди. Там такі діла — до зарізу потрібна!
А вона сидить, дивиться на мене своїми голубими очима і відповідає:
— Ма картоплі. Ніночка посадила картоплю.
— Як посадила? Де посадила? — І чую — піт на мені холодний виступає. Кулаки самі стискаються, а проте стримую себе і кажу ласкаво:
— Ніночко, покажи братикові, де ти посадила картоплю?
— Зараз,— відповідає,— покажу.— Підводиться, йде з намету, але як вийшла, бачу, одразу втратила певність. Каже:
— Я її отут посадила. Тільки не знаю. Може, й не тут.— І здвигує плечиками.
— Нінко, Нінко, що ти наробила! — Кинувся я в одне місце — нема. Кинувся в друге — нема. Підсів до неї, благаю: — Ну, Ніночко, ну,моя хороша,— згадай! — А вона поклала палець у рота, думає-думає, а згадати не може. А час іде, і я ж розумію, що Степан Олександрович сидить і посміхається. Ну, що тут робити! Метаюся, бігаю навколо куреня, а картоплі нема — неначе провалилась крізь землю.
Вперше в житті захотілося мені віддубасити Нінку, та так віддубасити, щоб пам'ятала до нових віників. А вона стоїть, держить пальчик у роті. Ну, й не піднялася рука.
А їм, видно, набридло ждати, чую — ідуть. Степан Олександрович, як наблизився, питає мене — очі примружив, а в очах так і грають смішки:
— Ну, то де ж твоя двохпудова картопля?
Чуєте, з півторакілограмової уже двохпудову зробив! А я мало не плачу, відповідаю:
— Нінка десь посадила, і знайти ніяк не знайду...
А він поправив вуса, груди випнув, як гвардієць— солдат, і каже:
— Ну, що ж — то бувайте тим часом. Іншим разом покажете, як рак свисне!
І пішов. Та тільки небагато пройшов, враз нога осковзну— лася і він аж схибнувся, ще й налаявся:
— Який дідько тут кругляків накидав!
А то був не кругляк, бо як глянув я, то так зрадів, що аж підскочив. І відповідаю тоді:
— Який це кругляк? Це наша картопля. Це тут її Нінка посадила. Ось дивіться!
Вигріб із землі спочатку одну, потім другу і подаю:
— Будь ласка, Степане Олександровичу.
А він як зирнув, то бачу, що вже не одна, а дві брови стали впоперек лоба, чорні, аж вилискують і тремтять, як крила в метелика. Узяв картоплини в долоні, виважує їх на руках, наче на терезах, а тоді як крикне:
— Бути не може! Це навмисне, підробка!
А дідусь Терентій Савич стоять поруч і теж, бачу, по-гвардійському — плечі розправили, груди вперед. А брови у нього не чорні, як у Степана Олександровича, а руді. Стоять і посміхаються.
— Так,— каже,— підробка. Це ми з Олегом та дівчатами підробили природу. Надійніше.
А Степан Олександрович знов кричить:
— Я не припускаю, щоб на болоті така картопля родила!
— А ти й не припускай. На обжилому полі спокійніше пічкурувати.
— Так що ти цим хочеш сказати? — кричить Степан Олександрович.— Що я консерватор? — Смикнув полу піджака, одкинув її, а ордени так і блиснули на сонці.— А це що? — кричить.— За які заслуги?
А дідусь Терентій Савич і кажуть:
— За колишні.
Ох же ж і сперечалися!
Степан Олександрович кричить:
— Я передовик!
А дідусь Терентій Савич одказують:
— Був колись.
— А як всі на болото підемо, то хто на полі буде робити?
— А як всі на полі зостанемося, то хто дороги вперед пробивати буде? Мені за чужі спини ховатися рано.
— То що ж виходить: я за твою спину сховався?
— Виходить.
У Степана Олександровича аж ніздрі пороздувалися, а як побіг, то куди потрапив ступав. Два кущі картоплі зовсім роздуши в третій раз вже розпушуємо. А потім вернувся і знову ж просто через кущі біжить. Став проти дідуся Терентія Савича і як закричить:
— Ну, гаразд! Твоя взяла. А на той рік—держися. Не я буду, як не полетиш сторч головою із сідала.
А дідусь одказують:
— Як рак свисне!..
Ух же ж Степан Олександрович як підскочив: