Правда і кривда

Сторінка 101 з 139

Стельмах Михайло

— А що?

— Ніколи ж їх стільки не приходило, ніколи!

— І ви цим журитесь?

— Та ні, радію, — засміялась жінка, — але як усім дати раду?

— Може, пошлемо їх у сад?

— Дерева обкопувати?

— Чому тільки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посіємо в ііьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копійку. Як ви на це дивитесь?

— Земля там добра і ці роки під цілиною лежала, — погодилась Марія.

Коли жінки, побрязкуючи лопатами, пішли в сад, Марко почав оглядати парники. Тепер, либонь, тільки цей куток господарства не був занехаяним, бо Марія Тримайвода любила і вболівала над своїми рамами, грядками і ділянками. Та й Безбородько заохочував її, розсада давала такий-сякий прибуток, а ранні овочі веселили його і потрібних йому людей.

Ворсиста, підкучерявлена зелень помідорів і ніжна срібляста синявість капусти тішили Марка. Він зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що вона дасть і на полі, і в касу.

— Як вам розсада? — запитала Марія, хоча й бачила, що парники порадували Марка.

— Славна, тільки малувато.

— Та що ви, Марку Трохимовичу, жартуєте? — широко відкритими очима глянула Марія, і цей погляд воскресив ту давнину, коли він з УсТимом вручав босоногій наймичці куркульські чоботи.

— Ні, не сміюся, Марієчко, — назвав її так, як колись називав Устим. І в жінки злякано тіпнулись куточки повних, і досі не прив'ялих уст.

Невблаганні літа, напевне, найбільш немилосердні до наших сільських жінок: їхню красу швидко висушують сонце і вітер, змивають дощі і сніг, темнять поле й город, лопата і сапа.

Роки, праця, горе забрали й Маріїну красу, але якось так, наче не назовсім. І це особливо впадало в очі, коли жінка починала хвилюватись. Тоді її дивовижно м'яка, з материнською задумою врода зсередини пробивалася на обличчя, як у передосінній день з-за хмар прогля дало сонце. Отак і зараз пробилася вона й здивувала Марка.

— Ви згадали давні літа? — майже пошепки запитала жінка.

— Згадав... Що вам син пише?

— Він, Марку Трохимовичу, уже третій орден одержав, —посвітлішало обличчя Марії, — дійсно, що в серці вариться, на лиці не таїться.

— Вітаю вас... Невже це дитя старшим лейтенантом стало? — аж зачудувався Марко.

— Таки став, — крізь радість і смуток посміхнулася жінка. — З самих "катюш" блискавки випускає. І так побивається за мною, неначе донька. Коли б хоч живим повернувся... А на Устимовій могилі й досі жито росте.

— Справді?

— Не переводиться. Доспіє колос, осиплеться зерно і знову сходить. Отак рік у рік, і в мирний час, і в теперішній.

— Життє... Вам чимсь треба пособити?

— Ні, Марку Трохимовичу. Я ще не бідую, атестат синів маю. А чого ви сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусідам продаєм.

— Тепер усю посадимо.

— Так багато?

— Не багато. Маю надію, що ви городиною покриєте всі наші борги.

— Аж двісті сорок тисяч — і городиною!? — жахнулася жінка.

— Тільки городиною. Ще й на якийсь прибуток сподіваюсь. Отак і господарюйте.

Жінка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:

— Навряд чи витягнем ці борги.

— Витягнете, якщо тільки крепко захочете. Ось давайте грубо, на живу нитку, прикинемо, що нам дасть гектар баклажанів? Справжні городники збирають по триста і більше центнерів. Так?

— Це коли біля них ходить один, а не десять господарів.

— Господар тепер буде один — ви. То візьметесь за триста центнерів?

— Ні, на триста в нас грунт непідготовлении. Двісті, надіюсь, витягнемо.

Марко махнув рукою.

— Де моє не пропадало — запишемо двісті! Знайте добрість нового голови. Хай у середньому заготівельні і риночні ціни дадуть нам по карбованцю за кілограм. Овочі в нас мають бути якнайкращі, а ціни — найдешевші. Отже. Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарів зможуть покрити наш борг?

— Хіба ми зможемо стільки виростити городини?

— А чому не зможемо?

— Це діло халеписте. Тоді треба в мою бригаду мало не півсела жінок.

— Жінок, надіюсь, буде рівно стільки, скільки вам треба, а може, трохи й більше.

Марія похитала головою.

— Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким стало, як було: на роботу людей не допросишся.

— Сьогоднішній день щось вам говорить?

— А що завтрашній скаже? Повірю вам, але в мене всієї розсади помідор навряд чи набереться на дванадцять гектарів.

— А ви нашкребіть, подумайте, як це зробити. Увечері поміркуємо разом, скільки посадимо огірків, капусти, редиски, цибулі. Після редиски в цей же грунт можна буде висадити зимову капусту?

— Можна.

— От і сідайте зараз же з олівцем за всі розрахунки, крутіть мізками. На вашу бригаду зараз покладаю найбільшу надію. За капусту, цибулю й огірки ми маємо купити з вами і корів, і свиней.

— А чим зараз будемо гній підвозити?

— Коровами. Отак і ухвалили, Марієчко!

— Що воно тільки вийде з тих великих цифр? — задумалась жінка.

— Усе вийде, коли бригадир буде на рівні, а бригада — в бригадира. Ну, а щоб діло вірніше було — сьогодні ж поговоримо про додаткову оплату. Кожній ланці, яка виростить понад двісті центнерів городини, будем виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентів прибутку.

— Ого! — мимоволі вирвалось у жінки, а потім вона посміхнулась. — Ви хочете, щоб мої дівчата мали справжнє придане?

— Я хочу, щоб вони ставали творцями, — задумано відповів Марко. — Дівчина з сапкою в руках мене не здивує — це я бачив мало не з колиски. Треба, щоб ця дівчина сьогодні не тільки слухала бригадирові повчання, а сама бралась за книгу, за науку і на полі ставала дослідником, а не тільки робочою силою. Такий другий кінець має тепер додаткова оплата. От з цим і виходьте в знання, в мільйонери і в Герої!

— Хоч раз такі слова почую від голови. — Марія примружила карі з вологістю очі, і крізь них чисто проглянула її колишня врода.

XXIX

Ось і хата Олени Мироненко. Біленька, з червоною призьбою і посизілою стріхою, вона, мов на давньому малюнку, підбігла до імлистої підкови лісу і, прислухаючись до його таємничого шепоту, плаче і плаче весняними сльозами. Чи не за своїм господарем тужить вона?

Поцілуйко всім тілом ловить перестук важких краплин. що аж ямки повибивали в землі, і завмирає біля скрипливих воріт, мов перед порогом своєї судьби: відчиняти чи скоріше повернути від них? Що його жде за цими ворітьми, де біліють і непокояться гуси? Новий удар, нові муки чи. може, отой хисткий, що й подиху боїться, місточок, по якому, пригинаючись, можна буде перескочити провалля своїх воєнних років?