Правда і кривда

Сторінка 100 з 139

Стельмах Михайло

А за нами татари,

Як із неба хмари,

А я скочив —

Дунай перескочив...

—На такому коні, віриться, і Дунай можна перескочити. Ну, спасибі вам, діду, зробили мене іменинником! — узяв подарунки, а старий лагідно посміхнувся.

— Я тобі ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то наші коні були такими, як ці, глиняні.

В цей час біля стайні загурчала машина і почувся веселий голос Хведька:

— Дядько Марко тут?

Марко вийшов із стайні. Спочатку він побачив на машині Хведька, який зручно вмостився на мішках з пашнею. На ходу з кабіни виплигнув Данило Броварник і, мружачись, пішов до Марка.

— Вітаю-вітаю, Марку. Оце ж, як обіцяв, привіз тобі горох, чистий, горошина в горошину. От і сій зерно і щастя навпіл, бо досить уже насіяно горя на землі. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, — я одразу щось виколупаю з недоліків!

XXVIII

Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шістнадцять плугів, латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних і залізних передплужниках.

Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила Марка, більше печалили виснажені коні. Проте й вони сьогодні здавалися кращими, може, тому, що гриви їхні були заплетені дівочими стрічками. І ця начеб дрібничка зворушила Марка, як і те, що погоничами були тільки дівчата, а орачами — діди й підлітки.

— Оце й для кінохроніки, напевне, згодилось би! Хай би потім, через роки, подивилися люди, з чого ми починали, — кинув Григорієві Стратоновичу, який сьогодні ішов у поле орачем.

— Згодилось би. А на дівчатах, хоч як убого зодягнені вони, — найкращі хустинки. Це теж добра прикмета, — сказав Григорій Стратонович.

Коли орачі й погоничі півколом обступили Безсмертного, він пильно подивився на кожного і всюди бачив правдиву довіру; в одних вона намічалась посміхом, у других — зосередженістю, в третіх проглядала крізь сум, крізь біль задавнений чи зовсім свіжий, від якого ще не опам ятались поширені очі.

— Люди добрі, — тихо заговорив до них Марко. — Споконвіку велося, що плугатар у селі — це все. І хліб, і достаток орач тримає у своїх руках. І хоч як нам зараз тяжко, але тільки ми самі можемо допомогти собі, щоб на полях вродив і щедрий колос, і наша доля... Тут серед вас нема недужих чи тих, хто виходить у поле не по своїй волі чи без охоти?

— Нема таких, Марку Трохимовичу. Усі вийшли по охоті, — обізвалося кілька голосів.

— То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосені чи криводушні люди, яких приваблює лише ярмарковий хліб.

— А буде ж він, Марку Трохимовичу, у цьому році свій, а не ярмарковий хліб? — прикладаючи руку до вуха, прошамкав дід Козачківський, у роті якого самотився єдиний зуб.

— На один зуб вистачить, — пожартував хтось збоку, і сміх сколихнув орачів і погоничів.'

— Буде і для беззубих, і навіть для дуже зубатих, коли всі трудитимемось, як хлібороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай частіше перепочивають. Та й у добру путь!

Марко махнув рукою, дівчата замаяли косами, бігцем кинулись до худоби, забряжчала упряж, і вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво світило і мружилось прихмарене сонце.

І здавалося б, що,хвилюючого в цій буденній картині, коли в поле вирушають напівголодні орачі з вихудлими кіньми, з поганеньким реманентом? Але Марко схвильовано дивився услід плугатарям, і жаль було, що сам не може піти за плугом, бо найбільше любив орати й косити.

Григорій Стратонович значущо подивився на Безсмертного:

— Бачу, завидуєте плугатарям?

— Завидую. Не забулись за плугом ходити?

— Це не забувається. Та й піду здоганяти свого чорнобрового погонича.

— Спасибі.

— За що? — здивувався учитель.

— Що не пошкодували вихідного.

— Про що говорити, — посміхнувся учитель і подався наздоганяти орачів.

На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вія не повернув до голови, а взяв ліворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли листячком молоді верби. Марко махнув рукою, і старий неохоче повернув до нього.

— Куди ж ви намірились? І плужок справний у вас, — оглянув без жодної латки шестеричка.

— Оце намірився тобі виорати город.

— Мені? — почервонів Марко.

— А хіба що? Хтось же чи сьогодні, чи завтра має тобі зорати. То чому не я, щоб не одривати з поля орача?

— Спасибі, Євмене Даниловичу, що добровільно взялися за обслугування голови. Ви так і про Безбородька дбали?

— Бий свій свого, щоб чужий боявся, — і собі розсердився старий. — Коли моє невлад, то я з своїм назад. Хотів трохи пособити, та сам дідько тобі не вгодить.

— Спочатку, діду, ми вдовам і сиротам пособимо, а далі буде видно.

— У кожного начальства свій норов, — забубонів під ніс Дибенко, повертаючи на стайню.

— Ні, коні я візьму — в роз'їзд т'реба.

— Тоді я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.

— Гаразд, плуга тільки десь залишіть і заскочте до Василя Тримайводи — візьмете свіжину трактористові.

— З Шавулиного кабана? — пожвавішав старий.

— А ви вже знаєте?

— Все село знає.

— І що?

— Хто сміється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братію навколо пальця обвів і на свіжину розжився. Шавула вже й сумніватись почав, чи насправді стільки заяв подано на нього.

— Хай посумнівається. Ну, а не привчає він з Мамурою своїх корів до ярма?

— Не бачив, але з лісництва привели своїх прихованих. О, щось Василь Тримайвода горлає. Чого йому?

Марко пішов назустріч новому комірникові, який дибав, подзвонюючи орденами і медалями.

— Марку Трохимовичу, скоріше хваліть мене, бо сам почну себе вихваляти! —радісно зупинився і поправив рукою веселий хміль кучерів. — Видряпав дві бочки пального.

— Талант зразу видно! Через півгодинки повезем їх на поле. Де дістав?

— У людей. Уже й розплатився натурою.

— Салом?

— Дав по шматку за бочку.

— Скупенько ти платив. Як же тобі вдалося так виторгувати?

— А люди нічого й не правили. Погомоніли ми про внутрішнє, міжнародне і сердечне становище та й дійшли згоди.

— Багато в тебе сала?

— Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.

— Встигай, щоб хтось з потерпілих доноса не написав. Ну, я пішов на хазяйство Марії Тримайводи.

Біля парників уже галакало жіноцтво, озброєне лопатами і граблями.

— Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? — тихцем запитала його смагляволиця Марія Тримайвода.