За хвилину йшла парком просто на каплицю жіноча постать. Не надумуючися, полізла на драбину. На мурі сидів Кричевський. Він поміг їй перелізти на другу драбину. Звідтіля було доволі високо до рова.
— Пусти мене, Стаху,— сказала Оленка,— я тримаюся добре, а обоє можемо попадати вниз.
Він злазив першим, уважаючи на кожний її крок.
Як уже були надолині за муром, Павло перетягнув і другу драбину поза мур і обидві позапихав у прорубану ополонку замкового рову.
За той час Стах садовив Оленку в сани й обгортав її кожухами. Було чути, як страшно билося в неї серце, як цокотіли їй зуби. Як усе було готове, Максим узяв віжки в руки і вдарив по конях. Побіч саней гнали на конях чотири козаки. Світла в палаті щезли незабаром із їх очей.
Було по опівночі.
* * *
На другий день гості в палаці прокинулися десь аж біля полудня. Жених, проспавшися, почував себе не дуже добре. Він виявив волю сказати своїй панні "добридень" і побачити її в урочистий день заручин. Сподівалися, що ось-ось надійде ксьондз, що мав їх поблагословити. Крушвіцький бажав собі, щоб усе йшло по-Божому.
Та коли післали по Оленку, знайшли її спальню порожню.
Як це дійшло до відома Крушвіцького, він посатанів. Ніхто не міг сказати, де панна поділася. Стара Палажка спала ще від учорашнього перепою. Гапка сказала, що панночці звечора боліла голова, й вона вийшла до парку пройтися, а потім що сталося, вона не знає. Крушвіцький догадався, що це Стахова робота. Він не ховався зі своїм здогадом перед гістьми й почав відгрожувати на Кричевського за зневагу дому й що зараз внесе позов до трибуналу. Обом жінкам дісталося — їх він підозрівав у змові з Кричевським.
Почалися розшуки на всі боки. В парку не знайшли на стежці слідів, бо стежки ще від учора були чисто позамітані. Аж за муром були сліди від саней. Тепер не було вже сумніву, куди панночка втікала.
Та коли Крушвіцький казився, погрожував, що винуватців скаже на кіл посаджати, зовсім інакше поводився горбань.
Крушвіцький брався його потішати:
— Я знаю, де вона: або у Кричеві, або в мого приятеля Пшилуцького.
Горбань махнув рукою:
— Що мені з того? Товар із другої руки — для мене без вартості...
— Як це, мосцьпане, розумієш?
— Так, як і ви. Молоді як не сьогодні, то завтра повінчаються...
— Такий шлюб буде не важний — я не давав на нього дозволу, я її батько, вона ще неповнолітня.
— Хто його знає. Я на тих правах не розуміюся — не знаю, яку вагу матиме добра, непримушена воля. Я беру справу так, як я сам її розумію. Коли вона була вже жінкою іншого, то цього для мене досить, щоб із цього інтересу вибратися з честю.
— Чого ж ви хочете? І розпочинаєте саме цю нелюбу балачку в час, коли в мене крові не дорізався б!
— Я ж кажу виразно: я вибираюся з інтересу, зриваю не зі своєї вини.
Крушвіцький спалахнув:
— Я ж кажу, що Оленку добуду, хоч би з-під землі.
— Це вже не буде панна Олена Крушвіцька, а пані Кричевська, а я вдови чи розведеної не хочу, я хочу панни.
— То йдіть собі до сто чортів! — крикнув Крушвіцький.
— Я піду, та ви, мосцьпане, гроші мені віддайте. Без них я не вступлюся.
— Які гроші?
— Не робіть із себе забудька,— сказав горбань спокійно.— Ті гроші, котрі я виплатив, скажім просто, за панну Оленку. Замість узяти за нею віно відповідно до вашого майна, я заплатив вам по довшому торзі червоними, й тепер, коли інтерес розбився, я маю право жадати звороту.
Крушвіцький розреготався:
— Запізно вибрався, мосцьпане, й не на такого натрапив! Свідка при нашій умові не було, а що інтерес сам для себе був turpis causa, то пиши: "пропало" або чекай, аж я дочку дістану знов у свої руки й тобі віддам... А тепер я не маю часу на розмову з ваш-мостем.
Крушвіцький, схвильований, вийшов.
Усі гості, з вийнятком горбаня, почали виїздити. Дехто навіть і не прощався. Почувався загальний несмак: вже не без причини тікає дочка від батька перед самими заручинами...
Крушвіцький не знав, на що йому рішитися: чи добути дочку силою, заїздом чи процесом? Чи дістанеться вона горбаневі, чи кому іншому, а він не допустить, щоб вона стала жінкою того нахабного шляхетчика, що так його зневажив і тілько сорому йому наробив.
* * *
Усю дорогу Оленка тремтіла всім тілом. Не могла заспокоїтися, боялася погоні. Знала, який завзятий і мстивий батько, знала, що як її піймає, то нещаслива її година. А якби і Стаха піймали, то йому, певно, не жити більше. Даремне заспокоював її Кричевський, що нічого їй боятися, бо заки дізнаються в палаці, що її немає, то вони вже, певно, будуть у безпечному місці у Пшилуцького...
До Будилова її привезли ледве живу. Не мала сили сама вилізти з саней. її привели в теплу хату, помогли роздягтися з кожухів. Старий Пшилуцький аж просльозився, її побачивши.
— Бідна дитино, як мені жаль, що ти мусила серед ночі з батьківського дому тікати.
Він обійняв її за голову й поцілував у чоло. Ця батьківська поведінка чужої старої людини Олену розжалобила, вона почала гірко плакати. Старий пригорнув її до грудей і теж розплакався.
— Заспокійся, моя пташинко. Поки ти під моєю опікою та під моєю стріхою, тобі один волосок із голівки не спаде. Так мені, Боже, допоможи.
Прикликали стару ключницю Валєнтову.
— Валєнтова, я віддаю під твою опіку цю молоду шляхтянку — опікуйся нею, мов моєю дочкою, щоб їй нічого не забракло.
Валєнтова привела Олену у свою теплу кімнатку, роздягла й поклала в постелю. Дівчина ще довго не могла заспокоїтися, все ще трусилась і плакала.
Валєнтова на силу напоїла її теплим молоком. Нарешті Оленка заснула. Та сон її був дуже неспокійний. Усе щось у гарячці говорила — то благала батька, то кликала Стаха, щоб її рятував, то знову немов тікала кудись перед страшним горбанем. Зривалася з постелі, й Валєнтова насилу її спинювала. Лице її почервоніло, очі дивились кудись, страшно налякані. Валєнтова обкладала їй голову і груди зимним платком.
Надвечір зайшов сюди старий Пшилуцький: хотів дівчину чимдуж вислати до Львова. Та коли почув від Валєнтової, що Оленка не при собі, що про подорож до Львова й мови не може бути, дуже за неї налякався: усі його плани {ішли шкереберть. Що йому тепер було робити? Післав би до Берестя по цилюрика, та зараз уся околиця знатиме, та й Валєнтова чути не хотіла про цилюрика.