Історичне оповідання з останніх років Запорозької Січі
1
Одного літнього ранку 1773 року їхав степом, поміж річками Удаєм і Хоролом, сотник самарської паланки Ничипір Заруба із сином Остапом. Видно, мандрували здалека всю ніч, бо коні дуже знемоглися, постогнували важко та приставали на ходу.
— Вже недовго нашого горювання,— казав Заруба до свого гнідого, гладячи його пестливо по шиї,— водицю знайдемо і зможеш досхочу викачатися по м’якенькій траві.
Кінь неначе зрозумів козачу мову, бо почав весело порскати і зривати вершки степових квітів. У дорозі кілька разів коні приставали, козаки будилися з дрімоти — всю ніч куняли, сидячи в сідлах.
— Чи далеко, тату, ще до тої Січі?
— Різно буває, сину. Як людина весела туди їде, то час минає блискавкою. Коли ж твоє серце смуток гнітить, то час слимаком лізе, дорога вдесятеро продовжується.
— Так нам не зараз до Січі добитися...
— Нам однаково, сину, коли. Від горя не втечеш. Запорожжя, його земля, Січ-мати...— казав у задумі наче сам про себе Заруба.— Все це — наше. Польські королі, а опісля московські царі забезпечили всі ці великі простори землі за нами. Ті землі ділили кошові батьки між козацтво. Дістав і я землю. Обробив її, одружився, завів господарство, пасіку, придбав чимало скоту, табун гарних коней. Думав там свої старі кості скласти, а тобі гарне майно залишити. Так що ж! Прийшли московські комісари, привели якихсь балканських зайдів і, не питаючись мене, почали мою землю паювати. Я не давався. Тоді прийшли царські команди, вибили впень моїх козаків, убили твою маму, та ти знаєш це — ми обидва з життям утекли.
Старий спинився. Обидва засумувались і замовкли.
Заруба помітив ураз у степу кущ.
— Вже не довго нашої муки. Геть на обрію, де той кущ із землі виростає, починається якась балка. Там знайдемо воду. А її тепер найбільше треба.
Остап дивився під руку в те місце, що батько показував, і зараз на серці повеселішало.
— Тату, на Січі заживемо. Найдемо там волю, товариство. Підемо в похід, на невірних...
Заруба усміхнувся болюче.
— Ти, сину, говориш те, чого від старих людей та сліпих кобзарів наслухався. Ті щасливі часи давно минулися. Москалі прогнали із Запорожжя волю, січове товариство забили в диби. Кажеш: бої з невірними... Я, сину, вже не підійму шаблі ні на турка, ні на татарина. В них, сину, більше серця до нашої справи, ніж у москалів. На Запорожжі, біля Січі, москалі поставили свою фортецю. Там стоїть їх військова залога. Звідтіля наслухають, що на Січі говорять, зорять за нами, що ми робимо. В Січі аж кишить від московських шпигів. Що ті зачують або побачать, те зараз аж у Петербурзі гомоном відзивається...
— І старшина це може терпіти? — питав здивовано Остап.
— Старшина залякана, боїться за свої маєтки; сидить тихо та лише тим обороняє козацтво, що раз у раз посилає депутатів-столичників до Петербурга з чолобитною цариці й подарунками для великого й малого. А треба тобі, сину, знати, що московський чиновник пажерливий, мов те молоде ластів’я в гнізді. Це ненаїсні жеруни, то діряві міхи, яких не напхаєш, хоч би й сам туди поліз. Вивезене туди українське майно топиться в їх дірявих кишенях. За це нам дають улесливі слова, доки піднесений їм подарунок не згине в їх кишенях. Тим-то, сину, не сподівайся гараздів на Січі. Що з нами ще станеться, годі вгадати.
— Мені здається, тату, що на Січі буде багато таких покривджених, як і ми. Зберемо ватагу сміливців і помстимо нашу кривду.
— Правда, таких там цілі сотні, але досі вони нічого не зробили...
— Може, не було доброго проводу...
Заруба на це не сказав нічого. Замовк і Остап. Тим часом на сході зарожевіло небо, нічна степова живина замовкла, пробудилися пани дня. Великий орел, мов корабель по синьому морю, плив повагом під блакитним небом. За ним летів шуліка, зірвалося до лету стадо диких голубів та куропаток. Із високих піднебесних просторів почувся крюкіт журавлів. З-перед коней зірвалося стадо диких кіз і пропало у високій траві. Степ ожив.
— Тату, як тут гарно! — вирвалося Остапові.
— Гарно, сину! Гарна наша Україна. Саме в тому наше нещастя, бо через те на неї всяка погань руку простягає. Коли б тут замість тієї краси та були скелі й каміння, ніхто б на них не полакомився...
Ознаки балки росли на очах. Виростали дерева. А соколине око старого козака помітило дим, що виходив з-поміж дерев.
— Тут є й якесь людське житло,— сказав він,— поспішаймо.
2
Балка виринала щораз виразніше. Коли приїхали над самий її берег, помітили, що з-під скелі випливало джерело чистої води. Коні подалися відразу туди й нахилилися до зимної води. Обидва почали їх на силу відривати від води.
— Ще б до нашого лиха треба, щоб нам і коні послабли.
— Я захопив у мішок трохи ячменю для коней.
— Давай його коням, хай поїдять трохи. Тоді вже можна буде пустити їх до води.
Остап пов’язав мішечки з ячменем коням на голови, а тоді й сам напився води.
— Нам би, тату, попоїсти треба.
— Треба, та не з наших припасів. Заховаємо сухарі та кашу на чорну годину. А як тут є людське житло, то за гроші дістанемо харчів.
Коні напилися і подорожні пустилися вниз балки, ведучи коні за поводи. Ішли туди, звідкіля доходив до них чад диму. Надибали щось чи хату, чи землянку, бо половина тієї садиби ховалася під високою скелею. З димаря виходив грубими клубами густий дим, а ізсередини заходили сюди пахощі печеного м’яса. З недалекої гущавини чути було порскання коней. Козаки поприпинали свої коні до дерева.
— Остапе, залитися при конях, та не розсідлуй їх, доки я не вернусь. Не знати, на якого свата натрапимо.
Старий подався до господи. Спереду були лише одні двері, що вели до сіней. Одначе теж визирало віконце з оболонкою. Зайшов у темнуваті сіни. Натрапив тут на кремезного татарина в кінчастій баранячій шапці й запитав, куди заходити до хати. Татарин замегекав щось і показав на двері. Заруба дощупався засуву, ввійшов усередину й обкинув оком кімнату при тьмавому світлі крізь забруджену оболонку. В печі горів великий вогонь. Двоє дівчат, білява й чорнява, пекли над вогнем на рожнах великі кусні м’яса, яке поливали топленим салом, що скапувало на вогонь. За столом сиділи чотири чоловіки, одягнені по-московському. Перед ними на столі стояла пляшка з горілкою, збанок із медом, миска зі сметаною та великий буханець хліба. Розмовляли з собою по-московському. Часто зачіпали словами дівчат. Білява дивилася в бік москалів із неспокоєм, видко, їх лякалася. Чорнява ж на кожне зачіпне слово насуплювала брови й затискала губи, немов відгрожуючись.