— Так само і в нас.
— Між мною і Крушвіцьким така ріжниця, як між паном-батьком і паном-катом... Я заїзду не боюся.
Кричевський дуже зрадів. Почав обдумувати способи, як би Оленку захопити й вивезти. Поїхав до Львова, розпитував по всіх жіночих монастирях, чи не прийняли б у себе дівчини. Та скрізь пізнавали, що тут щось не теє, і всі відповідали, що без дозволу батька чи опікуна малолітньої панночки прийняти не можна. Всім було підозріле, чого то молодий шляхтич опікується панночками...
Поїхав до Кракова, де тоді перебував коронний гетьман Станіслав Конєцпольський.
Коли розповів гетьманові свою турботу і схилився йому до колін, благаючи помочі, він сказав:
— Я не можу від себе до якого-небудь монастиря в цій справі писати, бо це любовна історія і я б себе осмішив. Але я тобі дам листа до когось до Львова, а там уже зроблять, ідо її приймуть до Кля-рисок чи де. Зголосися до мене завтра.
Кричевський був рад. Чи воно можливо, щоб такому панові, як великий коронний гетьман, зважився хто відмовити?
Другої днини в гетьманській канцелярії лист був готовий. Кричевський прийшов гетьманові подякувати. Гетьман був не по собі.
— Мій любий, може б, ти розрадився й покинув цю справу? Тут пахне вежею й інфамією, на цьому військова кар'єра багато може потерпіти. Я обіцяв тобі свою опіку й допомогу, але не в справах любовних! А втім, ти роби собі, як знаєш.
Гетьман хитнув на прощання головою й вийшов.
Кричевський збентежився. Так його гетьман іще ніколи не стрічав.
Але гетьманський лист був у його кишені. Умовився з Пшилуцьким, що пішле йому гетьманського листа. Ну, а тільки, що буде, як лист попаде в руки Крушвіцьюму? Тощ буде гетьман скомпро-мітований. Треба тим-то було самому відвезти листа до Львова й запевнитися, котрий монастир прийме Оленку. Він подався до Львова.
Лист був запечатаний особистою печаткою гетьмана й адресований до греміяльного каноніка архиепископе ької капітули Захарії Лисковського. Стах пішов із ним до адресата.
Л псковський прочитав листа раз і другий і сказав:
— Прийди, вашмосць, позавтра. Я розвідаюся й дам респонс...
Проминуло два дні.
Коли Кричевський прийшов на умовлений час, канонік йому сказав:
— Панночку приймуть С. С. Кляриски: її має привезти якась старша поважна пані. Ти, молодче, не важся при цьому навіть показуватися, щоб уся ця історія не виглядала на любовну справу.
Хитнув головою на прощання. Стах вилетів від нього, мов із пращі.
Що тепер робити? Розуміється, подбати про сани й троє добрих коней. Чотири певні козаки стануть до конвою — буде їх разом шестеро.
Прикликав Максима:
— Максиме, коли я тобі що доброго коли зробив, а ти хочеш мені віддячитися, то маєш тепер до того нагоду. Я мушу панночку Оленку визволити з рук її мучителів...
— Це треба було давно зробити.
— Зробити! Подумати не важко, але зробити, та ще й добре, то вже важче. Тобі з Катериною було легше: під'їхав під двір, посадив дівчину поперед себе на коня, й шукай вітра в полі — ніхто за нею не побивався. А як я панночку на коня поперед себе посаджу? А як погоня піде?
— Правда, мужицька дівчина — не панночка. Але скажіть мені, паничу, що я маю робити?
— Купиш добрі широкі панські сани, троє добрих коней, візьмеш чотирьох певних козаків, що й самого чорта не злякалися б.
— Не треба буде їх довго шукати.
Ще того самого дня було все до дороги готове. Ціла валка подалася зі Львова на Холм. По дорозі частенько попасали, щоб надто коней не мучити.
На останньому постою Максим узяв від Стаха записку до панночки і поїхав із нею до Вибранівки. Записка казала, щоб Оленка означеного дня ввечір вийшла до каплиці в парку. За каплицею буде на мурі одна драбина, а з другого боку — друга. їй треба буде перелізти мур, а там уже ждатимуть сани.
Максим приїхав до Вибранівки ввечір на саме Різдво. У дворі було повно гостей, скрізь швендялося багато служби. Максим змішався між неї. Відшукати Павла Голого було йому не важко.
— Бійся Бога, Максиме, ти що тут робиш!? Якби тебе піймали, то краще тобі було не родитися на світ.
— Я ще нічого не роблю і без твоєї помочі нічого не зроблю,— а мушу зробити те, по що мене сюди прислали.
— Кажи, та не тут.
І Голий повів його поза стайню. Максим подав йому записку до панночки і сказав, що має робити.
— Добрий вибрали день. Сьогодні багато гостей у дворі, а завтра буде ще більше. Завтра заручують панночку з горбанем... Ніхто на неї поки що не звертатиме великої уваги. А записку я передам через певні руки.
— Пам'ятай, Павле, що коли б записочка дісталася старому в руки, то все пропаде і мене певно на кіл посадять.
— Не бійся!
Максим поїхав навпроти панича. Та по дорозі нагадав собі: ану ж панночка не захоче втікати? Чого тоді сюди паничеві їхати й виставляти себе на небезпеку? Був на себе лихий, що про це раніш не подумав. Повернув коня до двора й почав шукати Павла.
— Ти собі смерті шукаєш,— сказав Павло.— Якого чорта сюди швендяєшся? Я ж сказав, що зроблю. Я знаю, що згодиться. Вона страх не хоче за горбаня віддаватися. Вона в пекло пішла б, аби лише вими-нути таку недолю та з нелюбом вік собі зав'язати... Та як тобі треба, то я добуду тобі відповідь. Стань за стайнею, а я піду.
І Павло пропав у гурті чужих слуг.
До панночки можна було дібратися через нову її служанку Гапку. Та за дівчиною стежила стара баба Палажка, котрій наказав пан усе собі доносити. Та Гапка дуже панночці спочувала. її пан теж видав був за нелюба.
— Нехай панночка скаже тобі, Гапко: так або ні. Так її й спитайся. І скажи, що на це слово чекає той, що привіз записочку.
На відповідь не треба було довго чекати. Оленка, діставши записку, стала мов не своя. Трусилась, мов у лихоманці, не могла собі місця знайти. Не надумуючися, вона сказала Гапці переказати посланцеві: так! На її щастя, Палажка за святками трохи забагато випила й спала, мов убита.
Тепер Максим мав уже з чим їхати. Пігнав вихром.
♦ * *
Павло переказав Гапці, коли заїхали сани... Ховаючися у сутіні, він відніс дві драбини до парку. Ніхто цього серед святкового гамору в палаці не помітив. Приставив одну драбину до муру за каплицею, другу перекинув через мур і приставив до замерзлого рова. З муру побачив, що сани стояли вже на місці за муром і Кричевський стояв уже біля них. Павло вже не мав тут що робити.