Олексій Корнієнко

Чайковський Андрій

Моїй дорогій дружині, вірній товаришці життя Наталі в доказ щирої любові і шани в сорокалітньому другому році нашого подружжя присвячую оцю працю мою

АВТОР

ПЕРЕДМОВА

Це було дуже давно... 1872 р.— я був у III класі гімназії. Тоді українських книжок було ще дуже мало, а книжок для молоді я не бачив ніяких.

Я любив дуже читати і читав книжки польські та німецькі. В тім часі я дістав від товариша "Галичанина". То був літературний додаток до львівського "Слова". В тім додатку друкувалась "Історія Русі", либонь,— чи не Іловайського. Там якраз знайшов я частину її про повстання Богдана Хмельницького.

Моя хлоп'яча уява линула на Україну, над Дніпро-Славутицю, над його пороги, на Січ Запорозьку. Я співчував недолі українського народу під польсько-панською кормигою, припадав серцем до тих героїв-ко-заків, що не жаліли свого життя за волю, за свою церкву і благочестиву віру.

У мене не було спання. Я читав і читав, а деякі місця перечитував вдруге. Та я дочитався лише до Зборівських пунктів. Дальшої часті "Галичанина" я не міг, на превеликий мій жаль, добути. І добре, що я тоді не дочитав далі і не заморозив своєї молодої душі зневірою у невдачі замислів гетьмана. А так, то я став на вершку гетьманських діл і довго з того вершка не сходив, а за той час впевнився, що ми мусимо побідити, що велике діло славного гетьмана перепинилось, але не скінчилось та що та ідея відживатиме ще не раз, аж поки український народ буде паном на своїй великій батьківській землі.

Ця тверда віра не покидає мене донині, до сивої голови. А край-угольним каменем у тій будівлі моєї твердої віри була і є наша історія.

Такі самі почування, що заволоділи моєю хлоп'ячою душею, переживає, мабуть, і теперішня молодь. Вона підбадьорюється світлими моментами нашої бувальщини і живе надією на сповнення наших самостійницьких ідеалів.

Щоб достарчити нашому суспільству, а особливо молоді, поживи до таких почувань, треба йому подавати історію в иайприступнішій формі, а такою формою є безперечно історична повість. Вона оживляє народну традицію, подає зразкові моменти, зразкові одиниці і заохочує до наслідування. Тому-то я поклав собі за ціль мого життя цю прогалину заповняти по моїх силах. За моїм приміром пішли другі письменники, і я радію з того, що наша молодь має вже що читати.

Та незважаючи на те, що нас вже є більше таких, я не стою серед дороги і працюю далі.

На мою думку, є два роди історичних повістей і оповідань — одні малюють історичну добу з видуманими героями, другі малюють і добу, і історичних людей.

Ця повість належить до тих других.

Епоха великого повстання не давала мені супокою. Коли мене так радували геройські козацькі подвиги, то чому ж не повеселити мені других, особливо молодь?

Довго я не міг до того взятися, поки не поробив потрібних студій, не зужиткував тих матеріалів, які були у мене під рукою. А тих було не надто багато: Костомаров, Грушевський, Липинський, Томашівський, деякі джерела в "Записках". А далі — Шайноха і Кубаля.

І я, нарешті, пускаю у світ мого "Олексія Корнієнка".

Колесо істерії не завертається, але обертається вперед. Те саме, що було, стає по часі знову перед нами, перед нашими очима.

І коли читаємо епо£у Хмельницького і потім аж до Руїни і порівняємо з тим, що на наших очах робилося, то бачимо, що воно те саме, хіба що інші герої. Ми бачимо ті самі світлі моменти і ті самі помилки. Історія дуже багато нас навчила би, коли б ми перемогли себе і не робили тих самих помилок. Аж тоді ми могли би сказати, що історія була для нас вчителькою життя. На жаль, в послідніх наших визвольних змаганнях повторилися ті самі помилки, що й перше були у наших дідів. Та не було б дива, якби тих помилок не стереглися керманичі, які історії не знають добре, а то не стереглися тих помилок і ті, що студіювали історію до споду.

І знову треба нам вижидати, аж поки колесо історії обернеться до нас тим самим звеном із слушним моментом. Коли це буде, не можна вгадати, дай, Боже, щоб не довго ждати.

А щоб це не наступило швидше, чим вспію з моєю працею, то я спішуся пустити мій твір у світ.

Краще зробити в потребі щось не зовсім закінчене, ніж дуже добре тоді, як потреба минеться.

Найтяжче приходило мені схопити вірну характеристику Великого Гетьмана. Та це й фаховим історикам не приходиться легко.

Який був Богдан Хмельницький? Польські історики й письменники шовіністичної школи представляють його самим "чортом". Переворот-ний, зрадливий, несловний, хитрий. Він для особистої справи зрадив короля, свого пана, зрадив Польщу, свою матку, і привів її над берег пропасті. То злий демон Польщі.

Чи справді так? Поперед усього мотиви до такої характеристики, до того "злочину" дуже нестійкі, і розумний чоловік їм не повірить

Хто був Хмельницький, коли починав повстання? Чигиринський сотник, що у нього Чаплінський заграбив майно, забрав жінку і вбив дитину. Він потім став убогим власником малої хатки в Чигирині. Інших покривджено болючіше, і таких були тисячі, а народ за ними не зривався. З Хмельницьким було інше. Чаша горя українського народу була вже повна. Треба було долляти ще каплю, щоб розлилась поза край. І тою каплею була саме кривда чигиринського сотника Богдана Хмельницького. Тої каплі було Провидінню треба, щоб скинути в пропасть гордих ангелів і спричинити катастрофу.

А далі Божа Немезіда 1 покермувала ділом так, що в законній дорозі Хмельницькому не признано правди. Коли б Хмельницькому дано було сатисфакцію в польському сеймі і вернено йому Суботів, то хтозна, чи Богдан був би не заспокоївся і далі служив лояльно матері-Польщі, як і досі.

Інші польські історики, не щадячи йому таких самих епітетів "злобного демона", називають його геніальним чоловіком. Кубаля порівнює його, за тогочасними істориками, з Кромвелем.

Коли польські історики отрясуться з шовінізму, то будуть вимушені признати Хмельницького найкращим польським патріотом.

Коли б Хмельницький був міг перевести в життя свою думку з першого періоду повстання, то Польща поруч з Україною своєю могутністю вела б перед у Європі. Хмельницький не хотів зразу відриватися від Польщі, бажав собі лише зломити і знищити те все, що вже тоді вело Польщу в пропасть: знищити магнатську олігархію, покорити коро-ленят під сильну руку одного короля-самодержця.