— Справді, якщо є предмет, то мусили б бути й істоти, котрі виготовили його. Але ж якби вони мешкали на Землі, то неодмінно лишили б по собі матеріальну пам’ять. Адже щоб виготовити навіть отой нехитрий, як ви кажете блочок, потрібна ціла технологія. І сліди такої діяльності розумних істот наука обов’язково виявила б... Їх немає. Ніде. Отже напрошується думка: музейний експонат — космічного походження. А те, що той-таки символ виплавлено в африканській печері порівняно недавно, — засвідчує, що якась цивілізація віддавна цікавиться нашою планетою. І не лише цікавиться, а й почала її колонізувати... Не традиційним робом, а витончено. Предмет колонізації — людська плоть. Якщо загарбану територію можна з часом деколонізувати, то людину, в якій вгніздилася комашина сутність — ніколи. А найлихіше те, що спори того зілля кинуто в ріку, наймення якій народ, і яка тече не в просторі, а в часі, від минулого до прийдешнього. Вони, ті спори, проростали і проростатимуть отруйними плодами в усі часи, допоки не висохне ріка.
— Або допоки генетики не знайдуть спосіб, як полагодити гени, що спричиняють до виникнення в людині комашиного атавізму, — зауважив я.
— Або так, — погодився Михайлюк. — Не збагну тільки, чого це випадок з останками косміянина, що зазнав аварії, покриває зловісна таємниця, а символ цієї істоти демонструється в музеї?
Антон Кузьмович мав рацію. Могло бути тільки два пояснення: перше — на шахті не лишилося комахолюдей і "блочок" нікому було вилучити; друге — його виставили навмисне. Щоб інформація про нього відклалася в свідомості людей. Чому саме на шахті, а не в центральному природничому музеї? А яка різниця? Факт такий вражаючий, що кола по воді підуть, де б він не знаходився. Мета демонстрації комахоморфного символа — привчити людей до думки, що в далеку минувшину на Землі мешкали істоти, схожі на комаху. Це потрібно для того, щоб коли з’являться ці істоти, їх приймали не як чужинців, а як братів по спільній колисці. А що знак "цвіркуна" виплавлено на камені в печері, має свідчити також, що вони покинули Землю не так уже й давно...
Ці мої міркування Михайлюк прокоментував так:
— Перша версія малоймовірна. Місце, де зазнав аварію прибулець, у них під наглядом. З часом там буде споруджено пам’ятник, — пожартував він, — а шахту називатимуть імені "Цвіркуна". Хе-хе... — Обличчя Михайлюка знову стало серйозним. — Що ж до другої версії... У ній є зерно. Якщо поставити тавро на крупі худоби, всі кинуться шукати, хто її власник. І рано чи пізно довідаються, що то злодієва мітка. Якщо ж тавро сховати десь під пахвою, а "вічну худобу" пастиме не одне покоління людей, то з часом неможливо буде довести, чиє тавро... Гадаю, в світі немало місць, де вибито зловісний знак "цвіркуна".
— Знати б усі ті місця... — зауважив я.
— Це нічого б нам не додало, — відказав колега. — Ну, хай цей знак вибито десь в Андах, Гімалаях чи Карпатах... І навіть не так важливо, щоб про них люди знали тепер. Головне, аби про них знали істоти з прикметами комах. А вже вони зуміють зосередити увагу людей на мітці тоді, коли в тому виникне потреба.
Михайлюк спинився між двох синіх полотнищ і задивився на клумби перед інститутом. По колу того живого острівця серед асфальту пломеніли яскраво-червоні флокси, а в центрі було щось синє-синє, схоже на волошки. Він довго не озивався. Тим часом мені подумалося, що нашу логічну споруду, при бажанні, можна легко завалити. Адже вона трималася лише на припущенні, що знак "цвіркуна" — це символ комахоморфної істоти. А головною підставою для такого припущення є те, що і косміянин, і "блочок" знайдено на тому самому місці. Правда, їх відділяє відстань у багато мільйонів років... Все це я виклав Михайлюкові.
— Повторюю: я бачив останки косміянина в академічному музеї, — сказав колега. — Те, що намальований вами коник є його схематичним зображенням — факт.
— Ви кажете, що зображення схоже на коника. Мені ж воно більше нагадує чорного цвіркуна... Де гарантія, що це не "портрет" цих комах?
— Саме в цьому й гарантія. У коника, як і в цвіркуна, суглоби на великих кінцівках згинаються назад. У істоти ж, яку я бачив в академічному музеї, ноги хоч і нагадували комашині, проте згинаються, як і в людини, колінами наперед. Це абсолютно точно. На вашому малюнку нижні кінцівки також мають коліна, схожі на людські. До того ж на вашому малюнку верхніх кінцівок дві. В той час, як у цвіркуна їх чотири. Отже, маємо зображення не комахи, а саме комахоморфної істоти. Якщо тільки в зображеному вами символі немає помилки.
— Це легко перевірити. Білокінь ще не встиг замінити ватман. Та якби й не було того малюнка на столі, я все одно не міг би помилитись. Події, що передували відвідинам шахтного музею, як і інформація з історії шахти, що я її отримав під час того відрядження, напружили мою свідомість до краю. Я пам’ятаю не тільки малюнок на блочку, а й глибокий паз в його торцях, як і те, що кути блочка заокруглені. Це тавро, — я ткнув пальцем в малюнок, — навічно вкарбувалося в пам’ять.
Михайлюк кинув погляд на мою голову, зауважив:
— Так, ви були тоді в жахливому стані. Вам слід було відпочити. А ви майнули у відрядження. До речі, готуючись до міністерської комісії, я занедбав польоти. Отже, приєднуєтесь ви чи ні, а в суботу я їду на Маринину гору.
Мені не хотілося засмучувати Михайлюка відмовою і я подумав, що краще змовчати. Натомість зауважив:
— Тепер, коли ми знаємо одного з авторів гіпермовної бесіди, не важко буде віднайти, хто другий.
Антон Кузьмович зрозумів мій маневр, подивився пильно і, як мені здалося, співчутливо.
— Гадаю, що так, — відказав рівним голосом, у якому проте вгадувалося розчарування. — Виявити другого буде простіше.
Я пішов від нього з гризотою в душі. Мені було соромно за свою, по суті, відмову супроводжувати його на Маринину гору. Втім, він не міг би закинути мені й боягузтво. Літати-бо на новому дельтаплані була його черга і мені особисто нічого не загрожувало. Насправді ж я не дав згоди супроводжувати Михайлюка з двох причин. По-перше, сподівався, що без мене він не поїде, отже, не ризикуватиме. По-друге, останній політ над "міражем" асоціювався в мені з чимось страхітливим, таким страхітливим, що навіть згадка про нього робила мене хворим. Це після того польоту мене почав переслідувати паскудний сон — голі молодики з кажанячими крилами в лелечому гнізді. Чи не щоночі я проходжу повз високу колону (чи просто товсту металеву трубу) і чую над головою дерев’яне (чого саме дерев’яне?) лопотіння їхніх перетинчастих крил, бачу симпатичні рум’яні лиця і рожеві сідниці й ноги, що звисають з колеса-гнізда... Після останнього польоту над цвинтарем я став зовсім іншим, ніби прожив кілька важких життів.