Запис увірвався. Здавалося, телеграфіст забув відстукати лише своє прізвище.
— Цей текст апарат перехопив за півгодини після комісії, — сказав Михайлюк, ховаючи магнітофон. — Від мене вони пішли до Посудієвського і там відбулася якась нарада. Недовго. Сіли в мікроавтобус, шофер запустив двигун, та поїхали не зразу. Певно, хтось із комісії затримався в кабінеті завідуючого відділом і на нього очікували. На жаль, послідовність подій я поновив у пам’яті вже в кінці робочого дня, по тому, як прослухав запис. Якби я одягнув навушники одразу, як налаштував прилад, я б уже знав того, хто був у Посудієвського.
— А що вас навело на думку, що той — п’ятий член комісії затримався саме в Посудієвського? А не зайшов по дорозі, скажімо, до Пожидая? Або в туалет?
— Пожидай із Слимчуком — у відрядженні. На дошці біля вахтера висів ключ від їхньої кімнати.
— ...Або піднявся на другий поверх до Данилюги?
Михайлюк подивився на мене пильним поглядом, посміхнувся.
— Це в нього зайняло б значно більше часу. А от туалет...
Я знав, що, крім очевидних аргументів, Михайлюк мав у своєму арсеналі безліч дрібних деталей того дня; розум фіксував їх на рівні інстинкту, і саме вони були тим тлом, на якому навіть не дуже промовистий факт ставав правдивим. І все ж я нагадав:
— Але ж у Посудієвського — алібі. Він очолив антимольну кампанію.
— Немає в нього алібі. Я над цим думав. Знищувати міль — це боротися з наслідками. Міль — це тільки наслідок чогось більшого й жахливішого, що насувається на нас. Чим більше її знищуватимеш, тим більше вона плодитиметься. Антимольна ж кампанія — це спосіб спрямувати наші зусилля у хибному напрямку.
Логіка в словах Михайлюка була... А тільки Посудієвський з осудом, як мені тоді здавалося, казав про реліктового старого, що живе в Добровіллі. А то — садист. Чи може істота, для якої необхідним комплексом "раціону" є людські страждання, засуджувати садиста? Не трималося те купи.
— І те страшне, — провадив тим часом Михайлюк, — насувається не з заходу і не зі сходу, не з півночі і не з півдня, не згори і не знизу, а з якогось іншого виміру.
— Може, з нас самих?
— Може, і з нас. Але не з таких, які ми тепер...
І тут я поставив цілком реалістичне запитання:
— Про кого, на вашу думку, йдеться в перехопленій вами передачі?
— Гадаю, про міністра. А от що то за об’єкти, проти спорудження яких він виступає, поки що не знаю.
— Там сказано, що той, про кого йдеться, не здогадується, — зауважив я. — Напрошується думка, що він не здогадується про справжню мету спорудження об’єктів?
— Схоже, — погодився Михайлюк. — І тим об’єктам комахолюди надають великого значення. Такого великого, що ладні піти на ризиковану акцію по усуненню з посади міністра... Сподіваюсь, інформація про об’єкти проллє світло й на справжню мету комахолюдей. А тому мені слід зустрітися з самим міністром.
Михайлюк усе ще походжав від вікна до дверей, застромивши глибоко руки в кишені.
— А може бути й навпаки, — сказав я. — Міністр тільки вдає, що не знає про справжню мету побудови об’єктів. Насправді ж йому все відомо і він чинить опір цілком свідомо... А якщо це так, то для нього не таємниця й існування лихої сили, як і те, що сила та реальна і що йти на неї з відкритим забралом неможливо.
— З вами приємно мати справу, — з усміхом зауважив колега. — Ви наділені талантом розкладати складне на компоненти і водночас бачити його об’ємно.
— Я наділений ще одним талантом, — відгукнувся я на його іронію. — Точно, або майже точно, відтворювати на папері всілякі символи. І якщо ви дасте мені аркуш, то я вам це продемонструю.
Посмішка на худорлявому обличчі Михайлюка розтанула. Він не міг второпати, про що йдеться, але підійшов до столу і дістав з шухляди папір. Я сів і, взявши фломастер, вивів на весь аркуш "цвіркуна". Колега довго розглядав нехитрий малюнок. Не треба було бути фізіономістом, аби помітити, що символ, зображений на папері, йому не був знайомий. Нарешті він підвів на мене очі, в яких світилася цікавість, не більше. Я про всяк випадок запитав:
— Вам не доводилося ніде зустрічати цього знака?
— Ні, не доводилося, — відказав Михайлюк. — А що це таке?
— Мені й самому хотілося б знати, що це таке.
Я оповів про експонат шахтного музею і про тавро, вибите на стіні печери в Південній Африці. Насамкінець повідав, що підозрював Білоконя і що підозри виявилися марними.
— ...Цікаво, цікаво, — сказав Михайлюк. — Цей знак нагадує коника, що стоїть... Стривайте, та це ж схематичне зображення істоти, останки якої знайшли при побудові отієї шахти... Авжеж. Я бачив їх. Ви не змогли б зідентифікувати ті останки з "коником" — журнальне повідомлення надто куце, їх треба було бачити. Пригадуєте, там писалося: "Голова нагадує голову комахи-богомола. Місце, де в людини сідниці, помітно видовжене і загострене. Коліна, лікті та інші суглоби з’єднані, як у комахи..." Знак, що ви намалювали, так само відтворює косміянина, як наскельні малюнки неолітової доби — контури голої людини. Очевидно, це — символ, — підсумував колега.
"Справді, символ, — подумалось мені. — І предмет з цим символом було знайдено на глибині пізньої крейдяної системи. А це десь шістдесят-сімдесят мільйонів літ тому. Може, справді, Земля була їхньою планетою?.. З історичної геології відомо, що колись процвітало "царство" комах, і що найбільшого розквіту воно досягло в карбоновій системі, а саме — триста двадцять п’ять мільйонів років тому. Чи не відгалузилась якась із гілок того "царства" за інтелектуальними ознаками? Скажімо так, як у пізніші геологічні епохи виокремилась із "царства" ссавців людина?"
Я поділився своїми міркуваннями з Михайлюком. Слухаючи мене, він невтомно міряв свій кабінет широкими кроками вздовж і впоперек. Нарешті озвався:
— Не знаю, як предмет з символом косміянина опинився в болоті крейдяної системи... А от те, що на Земній кулі ніколи не було комашиної цивілізації — факт. У світі, крім того музейного експоната, не існує доказів їхньої матеріальної діяльності.
— Але ж пояснення мусить бути. Алевритне ложе, в якому лежить музейний експонат, не підробка. Можете поїхати на ту шахту й пересвідчитись.