8
Синоптики обіцяли сонячний, безвітряний день. Але зранку стелився туман. Вночі він, мабуть, був густий, бо хідники, дерева, все довкруж було вогке, як після дощу. Михайлюк уже очікував на мене. Двері гаража було навстіж відчинено, сам він протирав віхтем лобове скло. Хоча в тому й не було потреби — машина, як завжди, поблискувала хромом і лаком.
— Бачили таке паскудство, — кивнув він на туман. — Правду кажуть, як бідному женитись... Втім, може, поки доїдемо, його не стане...
Я завважив, що обидва мішки з дельтапланами вже лежали на задньому сидінні. При цьому в душі моїй піднялося щось важке-важке...
Коли ми виїхали за ворота гаражного кооперативу, Михайлюк озвався:
— Вчора ж був на стадіоні...
Я здивувався: він ніколи не виявляв цікавості до футболу.
— ...Якийсь масовий психоз, — провадив він тим часом. — Це ж треба — стільки почуттів! І з якої нагоди?!
— Більше вам нічого було робити?
— Ну, сам я не пішов би, — відказав Михайлюк, — вмикаючи правий поворот і вирулюючи на трасу. — Ми там були з міністром.
"Он воно що..." — подумалось мені.
— Щоправда, на стадіон запросив не він, а я, пам’ятаючи його давнє захоплення футболом... Точніше, попрохав по телефону дістати квитки. Мовляв, без цього матчу мені життя не буде. Я колись вам казав, що ми з ним в одній групі навчались... Він також не забув моєї патологічної відрази до футболу. Але подиву не висловив. І, справді, роздобув два квитки — мені й собі. Хоч міг би запросити й в урядову ложу. Уже цей факт настроїв мене на відвертість. Міністр біснувався під час матчу не згірше останнього гультіпаки: вигукував образливі слова, свистів, махав руками. В короткі часи затишшя я підкинув йому кілька запитань, на які отримав точні відповіді. Ось вони: об’єкти, проти побудови яких він виступає, це боро-силікатні виробництва. І хоч виготовлятиметься там лише безневинний матеріал для спеціального скла, побічно на них проектуються установки для продукування елементу стратегічного призначення. Він не назвав той елемент, але сказав, що технологія його дуже шкідлива й ненадійна. До того ж чиясь лиха рука збирається спорудити їх у густо заселених районах. Як показала практика, стічні води вже діючих підприємств, попри замкнений їх цикл, проникають у водоносні горизонти і псують питну воду. Підприємства нанесені на карту так, щоб їхніми відходами охопити всю Україну. А відходи ті не просто шкідливі для здоров’я, а й спроможні порушувати генетичний код спадковості. Це відповідь на перше питання. Друге: ідея спорудження нових об’єктів іде з Центру. Але хто конкретно є її носієм — невідомо. Її — ідею — вже пропустили через планові органи, держбюджет... Під неї виділені величезні кошти. Вже навіть розподілена і включена до виробничих планів заводів боро-силікатна продукція підприємств, що їх тільки збираються будувати. Все зав’язано в тугий вузол. До того ж так вправно, що крім учених-винахідників тієї технології, нічий профіль навіть не проглядається. А мусить то бути профіль самого диявола. Третє: хто конкретно в Міністерстві геології виступає проти позиції міністра? Ніхто. Якраз навпаки — всі проти спорудження об’єктів... Ну, може, хоч одна людина за будівництво? Жодної. Всі проти, всі підтримують міністра... Та от дивина — міністерство ніхто не запитує про доцільність боро-силікатних виробництв, від нього лише вимагають геологічної експертизи місць, де їх буде зведено. До речі, документи на експертизу вже двічі їм повертали, як такі, що викликають сумнів.
Михайлюк замовк. Машина наближалась до міської розвилини, де обіч дороги стояла скляна вежа автоінспектора. Туман стелився прозорим шаром, не торкаючись вогкого асфальту. На трасі видимість була краща, ніж у місті. Проте Михайлюк вів машину зі швидкістю, менше дозволеної.
— А чим ви пояснили йому зацікавленість об’єктом? Та й свою поінформованість? — озвався я.
— А нічим. Міністр не поставив мені жодного запитання. Так, ніби я цікавився його старою болячкою — він одвіку хибував на нирки. І про це всі знали... Вже коли йшли зі стадіону, я очікував, що він ось-ось запитає, але так і не діждався. Насамкінець він сказав, правда, що знає про мій прозвучувач і що в міністерстві на нього покладають великі надії. Ото й усе. Попрощалися на зупинці тролейбуса.
— І це вас не дивує?
— Ще й як... Як і те, що відповіді на мої запитання були чіткими, немов би заздалегідь підготовленими. Враження таке, ніби він навмисне вибовкував інформацію. Дивився футбол, а в паузах ділився клопотом по роботі з колишнім однокашником. Не більше, не менше.
— А може, все й справді так було? — висловив я припущення.
— Е, ні, — заперечив Михайлюк. — Треба знати цього чоловіка. Ми ще з інституту помітили за ним здатність передавати тему, не вживши жодного слова з цієї теми. В нього природжений хист дипломата. Він, як кажуть, уміє дати зрозуміти.
— І що ж він дав вам зрозуміти?
Михайлюк довго не відповідав. Ми вже наблизились до місця, де був поворот на ґрунтівку. Нарешті озвався:
— Наскільки я зрозумів, підтекст його недомовок був такий: анонімна сила, котра збирається споруджувати боро-силікатні виробництва, має невидиму розгалужену мережу, яка, не виказуючи себе, виявляє тиск на всіх, від кого залежить спорудження об’єктів. У руках тієї сили — реальні важелі впливу. Я також збагнув, що міністрові відомо, що сила та лиха. Він прагне лишатися для неї людиною, котра ніскілечки не здогадується про її існування. Людиною з власною позицією, але необізнаною. Власне, міністр дав зрозуміти те саме, про що сказали ви, прослухавши останню гіпермовну передачу... Гадаю, він обрав оптимальний варіант поведінки. Принаймні поки не стане відомо, що то за сила.
— Мабуть, що так, — погодився я. — А чи не на часі втаємничити його?
— Ні, — відказав твердо Михайлюк. — Не час.
Ґрунтова дорога була вогка, але не слизька. Що нижче ми спускалися з гори, то густішим ставав туман. Біля річки він уже нагадував дощову хмару й заповнював усю низину. Проте на Марининій горі туман ледь кошлатився. Михайлюк підрулив до старої верби, виходити з машини не квапився.
— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, — озвався я, — боро-силікати — це те ж саме, що й боро-кремнієві сполуки. А боро-кремнієва аномалія згадується в журнальному повідомленні. Пригадуєте: "у пробах грунту виявлено боро-кремнієву аномалію, нетипову для тих місць." Чи не збирається хтось поширити ту аномалію на всю нашу землю? Адже якщо ваш колишній однокашник не перебільшує, то підприємства планується ставити так, щоб їхніми відходами охопити всю територію.