— Хіба я коли брехав?
— Ні, не брехав... Ну, то не забудь ввімкнути радіо, — нагадав Іванищенко і поклав трубку.
На мить мені стало соромно за свою поблажливість (хоч і приховану) щодо колеги по перу. Мабуть же є ще хтось, хто так само, як я до Іванищенка, ставиться до моїх творів.
У нашій кімнаті динаміка не було і я знову пішов до Михайлюка.
— За хвилину по радіо читатимуть моє оповідання.
Очі колеги затеплились. Він блимнув на годинник, а тоді зняв трубку і набрав номер.
— Лесю, ввімкни радіо. Читатимуть оповідання відомого тобі автора.
Мені стало приємно, але водночас і тривожно. Я завжди хвилювався, коли віддавав на суд знайомих свої твори.
Тим часом Михайлюк ввімкнув динамік і по невеликій паузі прозвучав голос диктора, який повідомив, що сьогодні в "літературній радіосторінці" оповідання автора...
...Коли за півгодини басовитий голос актора стих, я не знав, куди подіти очі від сорому. Від твору лишилася сама тільки сюжетна лінія; він став пласким, позбавленим перспективи. Я належу до тих літераторів, що пишуть довго. Виплекати в думках твір не складає великих труднощів, та щоб надати йому глибини, об’ємності, "натягнути" в ньому струну, звучання якої відгукнеться в душі читача, ідуть місяці. Так було і з оповіданням, що його я одніс на радіо. То був спресований у часі життєпис одного мого доброго товариша. Я поставив собі за мету зробити його драматичним і глибоким. Або ж зовсім не писати.
— Цікаво, — озвався Михайлюк.
І в голосі його я вловив приховану поблажливість. Точніше, я її вгадав, бо щойно виступив сам у такій ролі. Мені захотілося виправдатись, сказати, що від твору, по суті, нічого не лишилось, але я не знаходив слів. Погляд мій упав на телефон і я підсвідомо потягнувся до нього.
Голос Іванищенка був, як мені здалося, врочистим:
— Ну, старий, вітаю з виходом в ефір!
— Хто тобі дозволив калічити оповідання? — Я ніби збоку почув свій голос — він був чужим і злим.
Я також зрозумів, що Іванищенкова врочистість була штучною. Кому-кому, а йому добре відоме моє ставлення до творчості.
— Старий, так сталося... — Від врочистості в його голосі не лишилося й сліду. — Ти не повіриш... — Він на мить затнувся. — Я б і сам не повірив, аби хто сказав таке... Твоє оповідання мало звучати сорок п’ять хвилин... І от коли сьогодні вранці я взяв до рук бобіну з записом, зробленим ще місяць тому, то виявив, що стрічку попсовано. Не повіриш, старий, — міль! В деяких місцях бобіну наскрізь попрогризало. Такого в моєму житті ще не траплялось... Ми заходились виправляти становище. Монтаж, таке інше... Дякувати Богові, сюжетну лінію вдалося врятувати... Ми тут зараз оголосили антимільну кампанію. Чистимо, переглядаємо фонотеки. Від отрутохімікатів дихати нічим.
На мить мені стало шкода Іванищенка. Він був переконаний, що я не повірю його поясненню і отже спишу те, що сталося, на його совість.
— Треба було відкласти й не випускати в ефір, — сказав я примирливіше.
— Добре тобі радити. Передачу було заплановано. І, як на гріх, нічого іншого під рукою не виявилося.
...Михайлюк, можна сказати, був третім, хто брав участь у нашій розмові. І щойно я поклав слухавку, як він озвався:
— Що, скорочували, мабуть?
— Аби ж то... Міль попсувала магнітну стрічку. Зараз у них — антимольна кампанія...
— Досі були відомі нальоти сарани, — сказав колега. — І пам’ятають їх ще з третього тисячоліття до нашої ери. А от міль — це щось нове. Якщо ця комаха розмножуватиметься з такою ж прогресією, як сарана, то важко й передбачити шкоду, котрої вона завдасть людині. Коли вже їй смакує парусина й целюлоза, на основі якої виготовляють магнітну стрічку, то де гарантія, що апетит її не перекинеться й на папір. А це ж не тільки сучасні книжки й газети, а й стародруки, літописи. Так чого доброго вона й історію, і наше минуле з’їсть. І ми, дійсно, повіримо, що ми вторинні і що до нас була цивілізація справжніх господарів Землі — комах.
Помовчали. Я спробував уявити себе без дитинства, без батьків, без баби й діда. Але мені це не вдавалось. Я виростав з минулого. Висловлюючись науково, я був часточкою вектора мого родоводу. Той вектор є щось на зразок довгого цупкого стрижня, який можна спрямувати в інший бік тільки відсікши ту частину його, яка губиться в минулому. А відсікши, вектор можна спрямувати куди завгодно, навіть на самознищення.
— Досі ми не включали молі до нашої робочої гіпотези, — сказав я. — А це ж-бо комаха.
— Не достатньо підстав. Зафіксовано тільки два випадки — з поїденою парусиною і магнітною стрічкою.
— Три, — сказав я.
— Вовняні штори? Але ж це типовий випадок.
— Я маю на увазі костюм Ткача, який не брало навіть полум’я газової запальнички.
— Що ж то за тканина така?
— З базальтової нитки, здається.
— Ну, такого не може бути, — сказав Михайлюк.
— Чого не може бути: базальтової тканини чи молі, котра жере таку тканину?
— Молі, звісно...
— З’явиться Ткач, спитаєте в нього самі.
Раптом я завважив, що в навушниках, які лежали на столі, потріскує. "Хіба Михайлюк досі нічого не вполював?" — подумалося мені. Перехопивши мій погляд, він показав рукою на прозвучувач:
— Новини є. Правда, нічого особливого до того, що вже відомо, вони не додають.
Колега попрямував до дверей і повернув ключ. Тоді дістав з портфеля касету, висунув шухляду з магнітофоном і навушники.
Полинула жіноча скоромовка. Вона була то плаксива, то збивалася на окрик. Але я вже навчився не зважати на незвичні модуляції голосу і вловлював тільки смисл. "...Самі того не відаючи, люди переймають наші методи боротьби. Зокрема формула "розділяй і владарюй" — наш винахід. Він нараховує щонайменше два мільйони років, і бере початок ще з печерних часів, коли двоє гевалів у звірячих шкурах без видимих причин розбивали дрюками один одному голови. Власне, в такому первинному вигляді та формула і дійшла до нас теперішніх і в сучасних умовах заграла всіма барвами. Вона стала одним з універсальних інструментів, за допомогою якого ми робимо погоду в людському суспільстві... Не буду наводити прикладів класичного її застосування. Вона мало чим відрізнялася б від випадку з печерними жителями. Ось лише один з варіантів формули, в якому на перший погляд її навіть важко розпізнати. Наприклад, маєте два однаково бездоганно виконаних полотна двох художників. За всіма законами живопису, за ідеями обидва не мають одне перед одним жодної переваги. Здавалося б, як тут посварити художників? Людина зробити такого не зможе. Нам це завиграшки. Тема! Ми будемо товкти кожному стрічному, що в одного тема не надто сучасна або ж навпаки занадто сучасна і через це полотно програє. Якщо ж картини написані на одну тему, але різними прийомами, то ми протиставимо прийоми. Коли й прийом той самий, то тут нам в руки падає козирна карта, а саме: епігонство одного з художників. Так само можна протиставити одну пісню іншій, один музичний жанр іншому, східну музику західній тощо. Це коли йдеться про внутрішні проблеми, зокрема про мистецтво. Якщо ж хочеш вбити клин між двома народами (а це робиться тоді, коли треба один з них, а найчастіше обидва, ослабити), то протиставляється мистецтво, культура, наука, історія, мова і навіть кулінарія. Протиставити можна все що завгодно всьому що завгодно, навіть оселедець понеділкові. Таким чином формула розділяй і володарюй в сучасному варіанті набирає іншої якості, а відтак дозволяє вторгатися в підсвідомість гомо вульгарус і зіштовхувати лобами вже не окремих людей, а цілі народи, раси. Ось що таке спосіб протиставлення... Другий приклад формули "розділяй і володарюй" — прийом нівелювання. Основна його мета — створення стереотипу. Образно це можна пояснити так: зривай найбільші і найсоковитіші колоски на хлібному полі. Найрозумніший, найвидатніший з людей — наш потенційний ворог. Він бачить глибше, тямить більше, відчуває тонкіше. Бували випадки, коли через таких ми опинялися на межі викриття. Одного разу лікар під час оперування нашого помітив у нього на шиї і щелепах не властиві людині нарости. Лікар був розумним чоловіком і грамотним біологом, відтак дійшов висновку, що нарости ті не що інше, як дивний як для людини комашиний атавізм. Свої спостереження він виклав у статті, котру надіслав до одного з медичних журналів. Важко сказати, які наслідки для нас мало б опублікування тієї статті. Та на щастя членом редколегії журналу був один із наших. Історія ця багато в чому повчальна. Але зараз мова про створення стереотипу взагалі. Страшно навіть уявити, якби всі люди були різними. Це ж до кожного треба добирати свій підхід і отже — скільки людей — стільки й різних важелів для впливу... Ідея виникала поволі. Спочатку з’явилась мода. І це був перший крок до нівелювання особи. Ті, що намагалися чимось виділитися з-поміж решти, самі того не відаючи, ставали стереотипом, а точніше — авангардом стереотипу. Згодом їх наслідуватимуть усі. Наприклад, чорний двобортний костюм і гостроносі черевики... Потім з’явився конвеєр, який продукував однакові костюми, однакові черевики, однакові сорочки. МОДА і КОНВЕЄР! З ними стереотип запанував і легко проник з форми до змісту, бо хочеш, не хочеш, а продукування стандартних речей тягне за собою виховання стандартних індивідів." — Далі полинула музика, мабуть, з попереднього запису. Михайлюк вимкнув магнітофон.