— Як бачите — нічого нового, — озвався він.
Але стриманості в його голосі суперечив пустотливий блиск в очах.
— Крім одного, — зауважив я. — Існує прикмета, за якою цих істот можна відрізняти від людей. Це я до того, якщо постане питання про їх ізоляцію. Пригадуєте нашу розмову?
— До цього ще далеко, — зітхнув Михайлюк, ховаючи касету в портфель. — Ми не знаємо кінцевої мети комахолюдей.
— І жодної не бачили, — додав я.
— Не переконаний, що ми їх не бачили, — заперечив колега. — Ми просто не можемо їх відрізнити від звичайної людини.
І тут мені закортіло запитати Михайлюка про відстань, на яку поширюється гіперзвук. Колись я вже про це питав, але тоді він ухилився від відповіді. Та саме цієї миті хтось пошарпав двері. Раз і вдруге. А тоді почулися кроки, що віддалялися. Зачекавши хвилинку, Михайлюк відімкнув замок і я пішов.
Та щойно сів за свій стіл, як думка про відстань, на яку можуть розходитися хвилі гіперзвуку знову нагадала про себе. А відтак виникла ідея пошукати в бібліотеці книжку про звук і, можливо, щось з’ясувати
ХАМСИН
1
Відкриття, яке я зробив, прочитавши в довіднику з фізики про звук, приголомшило мене. Виявляється, гіперзвукові хвилі поширюються на дуже малу відстань. У залежності від потужності їх джерела — на сімдесят метрів.
Помістивши подумки кімнату Михайлюка в центрі, я описав навколо неї сферу діаметром десять метрів і став перебирати всіх, хто в ній опинився. Оскільки наш відділ, а відтак і акустична кімната, був розташований на першому поверсі, то півсфери відпадало на підвал, у якому хіба що пацюки водились. Сусідили з Михайлюковою кімната нашої трійці — Білоконя, Ткача й моя а також маленький закапелок Вакуленка і Тхолика з іншого боку. Навпроти: через коридор, сидів палеонтолог Філоненко зі своєю помічницею. Поряд з Філоненком, по діагоналі до Михайлюкової кімнати були двері з дощечкою і написом на ній "Зав. відділом Б. О. Посудієвський". На другому поверсі, над Посудієвським, містився кабінет завідуючого відділом свердловиків Данилюги. А прямісінько над Михайлюковою і нашою кімнатами було величезне приміщення тих же свердловиків; з’являлися вони там дуже рідко, бо здебільшого перебували на свердловинах, де перевіряли новий буровий інструмент або ж на інститутській базі за містом, де цей інструмент виготовляли.
Третього поверху інститут не мав. Стояв він посеред скверу і до найближчих будівель, за якими пролягала залізниця, було щонайменше сто метрів. Отже джерело гіперзвукової інформації не могло перебувати за межами інституту, а відтак "репортаж" вів хтось із наших.
Про те, що Михайлюк — геофізик-акустик міг про те не знати, мені й на гадку не спадало. "Але ж і тишко!" — подумав я. Та, поміркувавши, прийшов до висновку, що Михайлюк правильно вчинив, не втаємничивши мене. Звідки йому було знати, чи достатньо я водолію собою аби не висвітитись. Справа така серйозна, що найменша помилка коштуватиме нам життя. Щонайменше. Бо є речі важливіші за життя окремої людини.
Довгий час після того відкриття я перебував у стані психічної кволості. Тільки дзвоник, що сповістив про закінчення робочого дня, вивів мене зі стану прострації. Водночас виникла думка звузити коло підозрюваних осіб. Та коли я, ідучи вже в гурті колег до виходу, спробував це зробити, то раптом завважив, що з усіх, кого знав, не міг би поручитись ні за кого. Навіть Ткач виявився під підозрою. Тим паче, що прозвучувач порід і стіл Ткача розділяли лише перестінок та якихось три метри відстані. Душею я розумів, що підозрювати Ткача — несусвітня дурниця. Та як науковець я найбільше довіряв фактам. А вони не свідчили про повне його алібі.
Водночас мене не полишала думка про те, що міль, якщо й не має прямого зв’язку з тими всіма дивами, котрі ми з Михайлюком відкрили, та все ж належить до їх видимих прикмет. Біологи часто пов’язують бурхливе розмноження комах (зокрема сарани) з космічними факторами. Якщо це так, то логічно припустити, що поява істот з прикметами комах також залежить від тих самих факторів. А відтак найближчим часом їх слід очікувати у великій кількості. І виплодить їх не жовтий метелик, а звичайна людина; і годуватиме їх молоком своїм, і купатиме їх у зіллі, що дає міць м’язам і духові, і віддаватиме їм усю ніжність і тепло душі.
Я все більше схилявся до того, що грізною силою, котра пильнувала таємницю донбаської знахідки, могли бути тільки гіпермовні істоти. Отже, в ланцюжку комахолюди — "археологічна знахідка" — міраж — міль між першими двома ланками простежувався певний зв’язок. Щоправда, поки що тільки логічний. Залишалося з’ясувати, чи пов’язані ті дві ланки з міражем. А найголовніше — чому він — міраж — відкрився саме нам з Михайлюком і не показався дельтапланеристові Сірошенку? Може, наш мозок і справді став носієм гіпермовної інформації, яка й стала кодом, що змусив його відкритись?
Пригадалися слова Білоконя: "Щоб з’ясувати щось, мало пильно дивитись на предмет, треба вміти ще побачити його об’ємно." "А чого раптом комахолюдям знадобилося так уже критися з донбаською знахідкою? — принагідно подумалося мені. — Ну, прилетів інопланетянин... Ну, зазнав аварії... Таких випадків у світі зафіксовано чимало. І знають про них усі. А з цим, що завітав багато тисяч років тому, комусь знадобилося критись... Чому?" Перша відповідь, яка напрошувалась, була така: інформація про знахідку тягне за собою відкриття, чи, може, викриття, чогось дуже поганого. До того ж погане це мусить повторитись, інакше б нащо його приховувати.
Що донбаська знахідка — останки розумної істоти космічного походження, не було жодного сумніву. Амуніція, яку знайшли поряд, і боро-кремнієва аномалія грунту — тому свідчення. Але ж ніщо не засвідчує її зловісного характеру. Нащо приховувати? Чи, може, є люди, які знають про все це більше від нас з Михайлюком? І повідомлення про знахідку вивело б їх на шлях викриття... Але ж тоді треба, щоб знахідка відрізнялась від останків усіх інших інопланетян, а їх десь близько півсотні зберігається у землян в замороженому стані.
Вранці наступного дня з’явився Ткач. Він повів носом, вдихаючи запах махорки, сказав: