— То як з’їздилося? — поцікавився Михайлюк, як мені здалося, із ввічливості.
— Узгодив програму робіт із замовником, — відказав я. — Побував і на шахті...
Досить мені було назвати шахту, як очі Михайлюка загорілися. Такий блиск я завважував у нього тільки один раз, коли він уперше ввімкнув мені магнітофон із записом гіпермови. Я оповів усе, про що довідався на шахті. Не поминув і долі людей, які бачили "археологічну знахідку". Насамкінець сказав:
— Усі загадкові предмети і явища, над якими ми останнім часом сушимо голову, мають одну спільну прикмету — так чи інакше вони пов’язані з комахами.
Поблажливо-іронічна посмішка, яку ніби було наклеєно на обличчі Михайлюка, не в’язалася з серйозним, глибокодумним поглядом його очей. Та раптом посмішка змилася, враз губи стали тонкими і безкровними, а ніс ніби загострився. Колега сказав впівголоса:
— Вони мають ще одну прикмету — всі, хто про них знав або були на шляху до пізнання, рано чи пізно гинули.
Ми довго сиділи мовчки. Мені здавалося, що я відчуваю, як у мене росте сиве волосся.
— Одне дивно, — озвався я. — Ми з вами досі живі-здорові.
— І надалі такими будемо, якщо триматимемо язики за зубами, — відказав Михайлюк. — Давайте підсумуємо. Про те, що ми розшифрували гіпермову, їм невідомо. Інакше б вони припинили ці балачки. Лицарські обладунки, що якийсь час лежали в академічному музеї, кудись зникли і отже всі, хто їх там бачив, а таких лишилося не так уже й багато, про них забули. Не пригадав би й я, аби не гіпермова... І нарешті — міраж. Складається враження, що це якась невідома система, котра виконує роль маяка. От тільки для кого?
— Чи не для нас? — зауважив я з усміхом. — Отой ваш колега по спорту його не помітив, хоч і побував на такій висоті, де ми вже бачили мощі.
— Справді. Сірошенко його не бачив. А точніше сказати — він Сірошенкові не відкрився.
— Чим же тоді пояснити довіру до нас? І чи не надто багато випадкової інформації на одну тему іде в наші руки?
— Треба ще довести, що ця інформація на ту саму тему і що між усім тим існує зв’язок. Принаймні те, що я колись на власні очі бачив донбаську знахідку, а також відкрита недавно мною гіпермова може бути збігом обставин. А от, що міраж не всім відкривається — факт.
Зненацька в очах Михайлюка застрибали лукаві бісики.
— А може, ми з вами, самі того не відаючи, теж наділені прикметами комах?
— У моєму родоводі не було таких, — відказав я серйозно. — Принаймні — комах-паразитів.
— У моєму начебто — теж.
— Пригадайте, коли ви вперше побачили міраж — до того як відкрили гіпермову чи після?
— А яке це має значення? — запитав колега. — Втім, мабуть, таки має. Кістяк я помітив після відкриття гіпермови. Хоча над цвинтарем літав і раніше.
— Тоді залишається припустити, що міраж ввела в оману гіпермовна інформація у наших мізках. Якимось чином він зчитує її з нашої пам’яті. І вона — ключ до скриньки див.
— Цілком можливо, — погодився Михайлюк. — Він спершу прийняв нас за своїх.
— От-от — спершу. А потім розкусив.
— Якби він справді виявив фальш, то вдруге б ми його не побачили.
— Але ж він мене обстріляв потоком людських страждань. Таким сильним, що я посивів.
— Це ще не засвідчує, що він помітив підміну. Скоріше — навпаки. Істоти, які спілкуються гіпермовою, потребують людських страждань, немов повітря. Міраж, маючи вас за одну з них, підживлював, а не хотів нашкодити.
— Логічно, — погодився я. — Отже, зв’язок між істотами з прикметами комах і міражем існує.
— Не поспішайте з висновками, — порадив Михайлюк. — Назвемо поки що це наше відкриття робочою гіпотезою.
21
Переступивши поріг своєї кімнати, я, здавалося, опинився в цеху тютюнової фабрики. На підвіконні й на всіх трьох столах було насипано шар махорки. Задряпало в горлі, закрутило в носі і я зайшовся чихом. І тіпало мене доти, аж поки не хлинуло в розчахнуте навстіж вікно свіже повітря. Діставши торбинку на проби, я заходився змітати в неї махорку. Сині полотнища на вікні були вичищені, на них не пристало й пилинки. "Міль водиться тільки там, де лінуються з нею боротись, а відтак зневажають свій труд", — пригадалися мені слова Ткача. Отже, вони з Білоконем, відбуваючи у відрядження, здійснили тютюнову дезинфекцію.
Згадка про міль навела на спомин про спалення Михайлюком попсованого крила. Погляд упав на стіл Білоконя. Добротна мебля! Це був не просто стіл, а уособлення надійності і сталості тієї верстви людей, якій він мав служити. На ньому було знати й руку різьбяра, щоправда не митця, а ремісника. Стіл нагадував споруду часів, коли будинки будували з колонами і портиками. І конструйовано його було не для того, аби на ньому можна було писати, а щоб за ним сидіти. Інакше навіщо було вкривати його сукном? Правда, те малинове сукно ми бачили лиш тоді, як Білокінь періодично міняв ватман, котрим застеляв стіл. Це бувало два-три рази на рік, коли вже на старому папері не лишалося й квадратного сантиметра площі, не заповненої письменами. Десь тиждень Михайло Теодорович беріг незайманість ватману, а потім на ньому з’являвся чийсь номер телефону, далі — формула або цитата і по кількох місяцях на цупкому папері важко було вже віднайти бодай клаптик білого поля. Незайманими лишалися тільки місця під телефоном і настільною лампою...
І тут теленькнув телефон. Чоловічий голос попрохав покликати мене.
— Це я.
— Де тебе, старий, чорти носять? Тиждень трубку ніхто не бере. За півгодини в ефір іде твоє оповідання... — В голосі Петра Іванищенка вчувалися водночас докір і радість. — Маємо трохи часу... Слухай, хочу нового вірша тобі прочитати.
Вірш виявився досить вправно зробленим, але про що саме я так і не збагнув. Буває, дивишся на килим, зітканий руками майстра-мусульманина, милуєшся його орнаментом, а смисл малюнка не збагнеш. Краса, позбавлена сенсу... Трапляється й таке. Митець там, за шаріатом, не має права відтворювати людей, тварин, комах. Орнамент — будь ласка, вигадуй. Живого не чіпай.
— Чудовий вірш, Петре, — мовив я майже щиро. — Метафоричність, образність....
— Гадаєш, вдався?
За голосом я відтворив в уяві рожеве кругловиде обличчя Петра, "вправлене" в "бронзову" раму з завитушок волосся, і вираз приємної млості на ньому.