...Щось не подобалося мені в тій схемі, яку я почав вибудовувати. Скоро збагнув, що саме: стереотип космічного зайди — завойовника, агресора. А тим часом зло сходило від істот, які нічим не відрізнялися від людини. Тільки ж я не бачив конкретних проявів того зла. Та й не зможу відрізнити їхнього зла від власне людського. Аж поки не знатиму їхньої мети.
15
Час від часу Ткач підводив голову від літологічної карти Донбасу і крадькома поглядав у мій бік. Його щось непокоїло... Нарешті він згорнув карту, приніс у кухлі воду і заходився готувати чай.
Я підвів голову від паперів, коли кімнату заповнили пахощі м’яти.
— Мо’, й на вашу долю? — озвався до мене.
Він те сказав із ввічливості, бо я в їхніх з Білоконем "чайних церемоніях" участі не брав.
— Та ви ж знаєте, я каву...
— Даремно, даремно. — Ткач налив собі з чайника.
Постава колеги і те, як він тримав піалу, орнаментовану химерним східним малюнком, зводили нанівець сучасний інтер’єр наукової установи. Він немов би сидів не за письмовим столом, а під тентом в пустелі. Щораз, коли Ткач піднімав піалу, я згадував його оповіді про Сахару, де він багато років працював за контрактом з Мавританським урядом.
Несподівано він сказав:
— Отим моїм балачкам про здатність передбачати майбутнє ви, звісно, не надали значення?
— Навпаки. Цей момент у ваших згадках про пустелю найцікавіший.
Ткач хмикнув і подивився на мене сторожко.
— Цікавий, як елемент художнього твору чи взагалі?
— Взагалі... Для художнього ж твору самого цього факту замало. Потрібна ще маса всілякої інформації, ідея, фабула і багато чого ще. А головне, я все те повинен пережити сам. Ну, не в буквальному значенні слова... Мені ж, крім згадки, а точніше натяку на вашу дивну властивість, нічого невідомо.
— А ви вірите в цю мою властивість? — допитувався Ткач.
Я посміхнувся. Відповів ухильно:
— Повірю, коли ви передбачите, що станеться зі мною найближчим часом.
В одну мить благодушність на його сухому, колись вив’яленому сахарським сонцем, обличчі зникла. Він допив чай, поскладав у книжкову шафу кип’ятильник і посуд (не сполоснувши піали) і лиш тоді озвався:
— З вами нічого лихого не станеться. А от з Михайлюком... Я чого ці балачки затіяв? — Він на мить затнувся. — Ну, скажімо так: мені приснився поганий сон.
— І звідки ж загроза? — поцікавився я, тамуючи іронію.
Він іронії не помітив, а, може, вдав, що не помітив. Сказав серйозно:
— Від дельтаплана.
— Іншими словами: "и примешь ты смерть от коня своего..." Михайлюку казали?
— Казав... Сміється.
— А мене ви повідомили про це, аби я зі свого боку вплинув на Михайлюка?
— Авжеж. Ви з ним останнім часом — нерозлийвода.
У словах Ткача я завважив щось схоже на ревнощі. А може, це мені здалося. Несподівано в пам’яті виникла постать Михайлюка, котрий стомлено піднімається нагору. Внизу під вербами ще диміло попелище від спаленого полотнища. Мені тоді здалося, що я відчув запах паленої плоті, яким несло від Михайлюка. І оці слова Ткача, людини, яку ніхто не запідозрив би в легковажності...
Якісь невиразні здогади заворушилися в моїй свідомості. Вони не допікали жахливими сценами. Просто попеліли, затухаючи, коли я сідав писати і оживаючи під час паузи в роботі. Часом щастило позбутися їх, та щойно на пам’ять приходив випадок спалення парусини, як ті здогади знову піднімалися з забуття, і якась сила тягла мене в кімнату Михайлюка.
Я завітав до нього, щойно табло годинника "вибило" третю. Блискуча біла тирса під лещатами свідчила, що тут випилювали якусь алюмінієву деталь. Перехопивши мій погляд, Михайлюк посміхнувся. З чого я зрозумів, що в нього вийшло все так, як він хотів. Тим часом апаратура працювала, прозвучуючи, мабуть, у тисячний раз той самий мінерал. Я вперше подумав про оманливість зовнішності людини. Тонкі губи, на яких не часто світилася усмішка, і проникливий погляд світло-карих очей виказували в Михайлюкові людину скоріше амбітну, ніж вольову. Насправді ж амбітністю, гонором від нього й не пахло. Це був чоловік захоплення й волі. Здалися смішними слова застереження, з якими я до нього прийшов і які ладні були ось-ось зірватися з кінчика язика. Я сказав інше:
— Мені не дає спокою думка про міль, яка зжерла ваше крило. Адже воно було із звичайної парусини, тобто клітковини. А міль, як відомо, їсть тільки вовну...
— Це, справді, дивно, — погодився Михайлюк. — Я вичитав у біологічних книжках, що в системі травлення молі у високій концентрації виділяються гідросульфіди, які розкладають керотин — волосся, нігті, роги, голки їжака і таке інше, чого не спроможна перетравити жодна із тварин. Мабуть, вивівся новий вид молі, що їсть будь-яку органіку. У природі весь час виникають якісь нові види. До речі, про нові види...
Він звичним рухом дістав із шухляди портативний магнітофон і, застережливо глянувши на двері, натис на клавішу. Пролунав знайомий уже жіночий "репортаж": "Щоб ними управляти, треба не так уже й багато: достатньо знати місця на їхньому тілі, крізь які вони споживають космічну енергію. Тих місць у них всього сім, до того ж більшість володіють лише двома-трьома видами космічного зв’язку, решту занедбано і вони (ті місця) перебувають у стані рудиментів. Це спрощує нам завдання. Місця їхнього космічного зв’язку (про які більшість із них і не підозрює) є водночас їхніми больовими точками. Як діяти на ті точки, нас учити не треба — досвід у наших генах. До речі, це заняття — така ж повсякденна потреба, як їсти й пити. Ми-бо не зможемо довго існувати без їхніх страждань... Часами нас з’являється надто багато. На перший погляд це добре. Адже нам тоді легше долати щаблі їхньої ієрархічної драбини. Бували навіть випадки, коли наші опинялися на самій горі. Та це завжди вело до неминучих потрясінь роду людського... Не знаючи причини страждань, люди починали вбивати один одного. Ми при цьому теж втрачаємо: скільком-бо нашим могли б дати життя загиблі! Зрештою, до певного часу ми не зацікавлені в повному занепаді роду людського, бо це неминуче потягло б за собою і наш занепад..."
Михайлюк вимкнув магнітофон і подивився на мене запитально, мовляв: "що ви на те скажете?"