Та Михайлюка не збентежив мій справедливий подив.
— В бібліотеці є цей номер, — сказав він. — Але під рубрикою "Короткі повідомлення" вміщено допис про скам’янілі останки динозаврів, знайдені в Канаді.
— Тоді як же могло статися?..
— Все значно простіше, ніж ви думаєте, — посміхнувся Михайлюк. Він поклав руку на журнал. — Оце — сигнальний примірник. Один з тих кількох примірників, що їх друкарня подає в редакцію на останнє узгодження. Чи, бува, не переплутали чого... Так от, при розгляді його на редколегії хтось висловив сумнів, чи доцільно публікувати матеріал, в якому йдеться про підвищену радіоактивність об’єкта. Адже вона може виявитися вторинною, тобто привнесеною ззовні. А відтак десь поблизу може знаходитись уранова аномалія. І оскільки уран на той час був стратегічною сировиною, то вирішили до з’ясування утриматись від публікації. До речі, тоді на засіданні редколегії точилися бурхливі дебати. Пропозиція вилучити матеріал переважила всього одним голосом.
— Послухайте, але ж минуло стільки часу! — мовив я здивовано.
— ...Звідки в мене цей журнал? — посміхнувся Михайлюк, не приховуючи поблажливості в голосі. — Тут усе теж просто... Тоді, після засідання редколегії, його приніс у відділ академік Рибалка — мій науковий керівник і водночас відповідальний редактор журналу. До речі, сам він голосував за публікацію замітки. Цей сигнальний примірник довго валявся на стелажах у відділі, а коли я захистився і отримав призначення сюди — в рідне місто, то і його прихопив, звісно з дозволу Рибалки... Мене та знахідка тоді вразила. Я її бачив. В Академічному музеї... — Спостерігши, як загорілися в мене очі, Михайлюк поспішив розчарувати: — Невдовзі, правда, її звідти прибрали, мовляв: фонить, потребує спеціального приміщення... Коротше, де вона тепер, не сказав би й сам академік Рибалка, якби був живий.
— Ну, а характер радіоактивності тих мощей учені все ж виявили?
— Авжеж. Рибалка казав, що в них просто неможливе було таке заміщення, яке палеонтологи спостерігають в кістках викопних істот. Мощі від природи були радіоактивними. А в районі, де їх знайшли, урановою аномалією й не пахло. Єдина аномалія, яку там було виявлено, та й то на площі в кілька десятків квадратних метрів, це боро-кремнієва.
Михайлюк сховав журнал в шухляду, мабуть, даючи зрозуміти, що балачки слід кінчати. Але я все ж не втерпів:
— Ви могли б сказати про якусь схожість останків тієї істоти з міражем?
— Ні. Міраж — явно антропоподібний. За винятком жувального апарату і, мабуть, матеріалу скелета, а та істота мала зовнішній скелет типової комахи.
14
За багато років у мене виробилася звичка прокидатися в суботу о тій же порі, що і в будні — о сьомій. На туалет, приготування сніданку, сам сніданок ішло півгодини. Потім я готував каву, окремо від сніданку. І сідав з чашкою за письмовий стіл. Клав перед собою рукопис і, відпиваючи каву, читав останні кілька рядків, щоб адаптуватись. Я ніколи не визначав наперед, скільки сторінок маю написати. Єдиним моїм завданням було реалізувати в художніх образах те, що я виношував у думках протягом тижня. Це могло зайняти і дві, і три, а могло — й чверть сторінки. І якщо, як на мій смак, те вдавалося, у мене з’являвся святковий настрій. Та цього разу робота над оповіданням, котре я вже давно почав писати, не клеїлась. Попри сильну сюжетну пружину, чогось там не вистачало. А, може, причиною були події, в які мене втягнув Михайлюк і які останнім часом заполонили мої думки. Я борсався в плетиві тих думок, марно силкуючись спекатись їх. Не допомогла й Михайлюкова наука концентрувати волю. Мабуть, людський мозок сам обирає тему — за ступенем важливості. І коли вже обрав, то більше людина нічим іншим серйозно не займатиметься. Отже, нам тільки здається, що ми можемо витрачати свою розумову снагу на що заманеться. Всередині в нас існує якийсь орган, який зірко стежить за тим, щоб ми не марнували сили на другорядне, коли виникає проблема збереження сутності людської. Хоча в одного він — той орган — спить, в іншого — куняє, а в когось — усе життя на вахті. У мене він явно куняв.
Зрештою, збагнувши усю марноту зусиль продовжити роботу над оповіданням, я почав обмірковувати події, учасником яких став так несподівано. Ланцюжок їх був досить куций: таємничі істоти, що спілкуються на гіпермові — міраж над кладовищем — знахідка на Донбасі — міль. Хоч між ними не простежувалось явного зв’язку, але всіх їх ніби було нанизано на одну нитку — кожен був дотичний до комах. Існував також зв’язок, можливо, й випадковий, між кістяком на цвинтарі і донбаською знахідкою: глина, в якій лежить кістяк, і знахідка — радіоактивні. До того ж (це доведено вченими) "лицарські обладунки" — радіоактивні від природи. Отже, фон для них був колись життєво необхідним. Це те, що об’єднувало міраж і знахідку. А ще їх єднала аномалія: для міража — свинцево-мідна, для "обладунків" — боро-кремнієва. Хоча водночас це їх і відрізняло...
"Боро-кремнієва, боро-кремнієва..." — міркував я, силкуючись пригадати, де мені доводилося вже чути таке звукосполучення. І в пам’яті поволі спливав голос Ткача: "...над містом з’явився предмет у вигляді "півсигари", що рухався зі швидкістю 300 кілометрів за годину на висоті 1200 метрів, залишаючи в небі легкий слід. По тому, як невідомий предмет зник, майже відразу на місто (пригадав: те відбувалося у Флоренції) посипалася павутинноподібна маса. За кілька годин вона безслідно зникла. Проте в місцевому університеті встигли її проаналізувати. Вона складалася зі сполук бору і кремнію."
У Ткача є тека, куди він складає вирізки з газет і журналів. Але перед тим, як сховати чергову інформацію, він дивується вголос і цитує нам з Білоконем рядки, що викликали в нього подив. Замітка про подію у Флоренції була з його "дивотеки", а літаючий об’єкт, котрий наслідив над містом, називався в ній невпізнаним.
У тій же "дивотеці" Ткача є витяг з хронік стародавнього Єгипту часів правління фараона Тутмоса ІІІ, в котрому мова йде про вогняне коло, що піднімалося над землею. І хоч воно не мало рота, як пишеться в тій хроніці, дихання його було гидке... В тій же замітці є свідчення французького хронікера п’ятнадцятого століття, який вночі спостерігав вогняну балку, розміром з половину Місяця... Я подумав про те, що знахідка на Донбасі не єдина. 1947 року в Нью-Мексіко знайшли подібні останки чотирьох істот. Але між ними й донбаськими "обладунками", судячи з глибини, на якій останні було знайдено, пролягав час у сотні тисяч років....Отже, космічні гості навідувалися на Землю віддавна. Питання тільки, що їх штовхало в небезпечні мандри: дослідницький рефлекс, притаманний усьому живому, чи меркантильні інтереси?