Останні мої слова заглушило чахкання кавоварки. Михайлюк розлив пахучий напій у дві чашечки.
— Все залежатиме від того, якою мірою ті істоти завинили перед людством, — сказав він. — І від того, яка в них програма... А виявити це мусимо ми.
Я ковтнув кави і замислився. Михайлюк теж пригубив. Він, здавалося, не пив, а тільки торкався губами країв чашки.
— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, — озвався я по часі, — якщо виходити з тези про мудрість "матінки природи", то чи не переслідувала вона якусь мету, створюючи симбіоз людини з тією істотою? Ну, наприклад, в тілі людини вона передбачила пори для виведення з організму відмерлих клітин і шлаків. Чи не є ті істоти чимось на зразок "каналів", крізь які людство відторгає надлишок негативних психічних якостей — ну, там звірство, паразитизм, таке інше, котрі накопичуються в ньому протягом певного історичного періоду. Погодьтеся, це все ж доцільніше, ніж дати всьому організмові просякнутись тими якостями.
— Несподіваний хід думки, — звірився Михайлюк. — А тільки ж вони кажуть, що була спершу комашина цивілізація і що не природа, а саме вона — та цивілізація висіяла на людстві свої прикмети.
— Якби така цивілізація існувала колись на Землі, то вона неминуче зоставила б по собі матеріальну пам’ять. І ми б про неї знали. Як знаємо про динозаврів, мастодонтів, і таке інше...
— То що ви пропонуєте? Облишити цікавитися тими істотами? — несподівано запитав Михайлюк, не приховуючи в голосі розчарування. — Хай природа виводить крізь них наші психічні шлаки?
Я ніяково усміхнувся.
— Ту думку я висловив як одне з можливих пояснень доцільності існування їх у природі... Можлива й інша. На пращурах наших, і справді, було висіяно прикмети комах. А тільки зробила це не комашина цивілізація, яка буцімто заселяла Землю, а представники якоїсь іншої цивілізації, що завітали на нашу планету з глибин космосу. А те, що кажуть їхні вчені... То, може, вони видають бажане за дійсне. З метою прищепити їм почуття власника. Мовляв: "Земля — ваша планета". Я не сказав "почуття Батьківщини", бо стосовно їх це була б нісенітниця... Втім, як ви колись казали, з куцою інформацією, яку ми маємо, можна припускати все, що завгодно.
Михайлюк подивився здивовано і ніби допитливо. Довго не зводив з мене очей. Та я, подякувавши за каву, підвівся.
— Заждіть, — сказав він, висуваючи верхню шухляду. — Ви цей журнал бачили? — запитав.
То був пожовклий номер "Доповідей Академії Наук" двадцятирічної давності.
— Ні, не бачив.
— Візьміть. Подивіться рубрику "Короткі повідомлення".
13
Мені не довелося довго шукати, бо під тією рубрикою була одна-єдина нотатка, яка називалася "Дивна знахідка". Під нею — фото: лицарські обладунки, що лежать поряд з ковшем екскаватора.
Повідомлялося:
"На Донбасі, при розчищенні ділянки під будівництво нової шахти ківш екскаватора наткнувся на лицарські обладунки. Та коли екскаваторник очистив знахідку від землі, то виявив, що то не лати, а останки невідомої істоти. Вчені Академії Наук, які прибули на місце події, немало здивувались, бо жоден (а серед них були геологи, палеонтологи, біологи) не міг ідентифікувати знахідку з існуючими або тими, що існували колись, видами живої матерії на Землі. З усього видно, істота була прямоходяча. Скелет мала зовнішній, схожий на лицарські обладунки. Від кисті з сильно видовженими середніми пальцями (всього пальців шість) і до ліктя тягнеться ряд гострих шипів. Голова нагадує голову комахи-богомола. Місце, де в людини сідниці, помітно видовжене і загострене. Коліна, лікті та інші суглоби з’єднані, як у комахи. Довжина (або зріст) знахідки — метр сорок вісім сантиметрів.
Внаслідок обстеження місцевості, де було виявлено знахідку, знайшли також предмети, схожі на амуніцію — паси, інкрустовані невідомими науці кристалами.
Але найдивовижніше з’ясувалося по тому. Жодним з існуючих методів, що їх має в арсеналі наука, не пощастило встановити ні вік, ні матеріал знахідок. Хоча останки істоти зовні схожі на хітин і сильно фонують.
У пробах грунту виявлено боро-кремнієву аномалію, нетипову для тих місць.
Дослідження тривають."
Так от чого Михайлюк так здивовано дивився на мене, коли я сказав про можливих прибульців з космосу... Він подумав, що я знайомий з цим матеріалом і видаю його за свою здогадку. І якби я не висловив припущення про зайд з космосу, навряд чи він показав би мені журнал. А ще я подумав, що в Михайлюка завжди є про запас якась несподіванка. Власне, нотатка в старому журналі заповнила одну з клітин кросворду, за розгадання якого Михайлюк узявся всерйоз.
Я тільки тепер почув, що в нашій кімнаті лунає тріскотня. То Михайло Теодорович скелею навис над друкарською машинкою і щось строчив. Ткач тим часом стояв біля вікна і водив лупою по ширмах.
— Отож-бо, — сказав він вдоволено. — Міль водиться тільки там, де лінуються з нею боротись. Скільки часу й матеріалу змарнували Михайлюк і його дружина, поки стулили те крило. І на тобі...
— Мова не про міль взагалі, а про міль, яка їсть парусину, — зауважив я, беручи журнал і виходячи.
— Якщо її не знищувати — вона і нас поїсть, — пробурмотів навздогін мені Ткач.
Двері в кімнаті Михайлюка відчинялись нечутно. Тим-то мене він і не помітив. Сидів біля столу, підперши голову руками, у стані якоїсь прострації. Я подумки посміхнувся: "Мабуть, це тільки його тіло, а дух десь поблизу блукає". Прозвучувач блимав індикаторними вічками, бобіни оберталися, телефони лежали на столі. Михайлюк аж сахнувся, коли я поклав перед ним журнал.
— Зізнайтеся, ви думали, що я читав раніше цей матеріал? — сказав я.
Він хутко опанував себе.
— Ні, — мовив упевнено. — Так я не думав. Річ у тому, що ви просто не могли про нього знати.
— Чого б то? Як на те пішло, то цю серію "Доповідей..." я зобов’язаний був читати. Як фахівець.
— Так. Але саме цей журнал вам би до рук не потрапив.
Я подивився здивовано. Адже в бібліотеці стоять усі номери "Доповідей..." за всі роки. До того ж у "Реферативному журналі" вміщені реферати на кожну статтю, де б її не було надруковано. І, отже, інформацію я міг би почерпнути також звідти.