— Виходить, вони не просто садисти, а споживачі нашої психічної енергії, — озвався я, раптом усвідомивши бездонність прірви, на краю якої балансує рід людський. Несподівано у мене вихопилося: — Як ви гадаєте, вони знають про нас із вами? Ну, про те, що ми їх засікли?
— Ні, — впевнено відказав Михайлюк.
Він сховав у шухляду маг і взявся за кавоварку.
— Я сьогодні вип’ю тільки символічну, за компанію з вами. Серце щось знову розкалаталось.
— Ви не схожі на людину, в якої хворе серце, — зауважив я.
— Воно в мене й справді не хворе. Тільки надто чутливе... А нове повідомлення мене схвилювало. Погодьтеся, остання фраза — то вже натяк на якусь мету істот, що спілкуються на гіперзвуковій частоті.
— Точніше — натяк на те, що вони таки мають програму і що людині в тій програмі відведено не найсвітлішу роль.
— Атож, — погодився Михайлюк.
Він заправив кавоварку, налив з графина води і, загвинтивши кришку, встромив штепсель у розетку. На підвіконні, де стояв графин, лишився мокрий кружечок, з чого я зрозумів, що господар недавно приніс воду і, отже, очікував на мій прихід. Він сів у крісло навпроти мене, обличчям до дверей.
— А що це за місця космічного зв’язку на тілі людини, про які вони говорять? — запитав я.
— Мені доводилося чути про такі центри, — сказав Михайлюк, — від Джан Юн Шана... Думаю, що здатність генерувати волю, якої він мене навчив, і є вміння користуватися одним із тих центрів. А коли без містики, то йдеться про точки енергетичного біовипромінювання чи поглинання енергії з навколишнього середовища. Адже людина обмінюється з природою не лише грубою матерією, а й полем — магнітним, електричним і, напевне ж, біологічним.
Чмихнула кавоварка і в конусну колбу побіг тоненький чорний струмок, від якого повіяло пахощами "Арабіки". Михайлюк замовк і, діждавшись поки паром витисло останні краплини, смикнув за штепсель.
— ...Але то вже таке діло... — сказав він, розливаючи каву в дві чашечки і ставлячи переді мною повнішу. — Головне, якщо вірити репортажу, істоти ті наділені певним гіпнотичним даром.
— Це дуже погано! — вихопилося в мене. — При потребі вони можуть розправитися будь з ким. Скажімо, навіяти людині, щоб вона кинулася під машину.
— Погано для психічно слабких, — сказав Михайлюк, підносячи до губ чашку і насолоджуючись духом кави. — Бо якби вони були такими вже всемогутніми, то мораль людська давно б занепала. А вона ж-бо ще тримається. Існують і носії цієї моралі — Білокінь, Ткач та й інші...
Раптом він змінився на обличчі і став розповідати принцип дії прозвучувача порід. У голосі з’явилася звична сухість, навіть зарозумілість. Я вже розтулив був рота, щоб висловити подив, та почув за спиною ледь вловимі кроки. Спершу вгадав, а потім побачив нашого зава. Посудієвський терпіти не міг, коли хтось грюкав закаблуками. Надто ж коли повз його кабінет проходила якась жінка на кованих шпильках. Його тоді аж пересмикувало. Він навіть переставав говорити і всі очікували, якщо то була нарада, поки звуки в коридорі затихнуть. Сам він ступав м’яко, ніби скрадався. І голос мав приглушений, бархатний. Начальник мовчки, ніби нас і не було в кімнаті, підійшов до ширм на вікні і уважно їх оглянув. Сині полотнища були вичищені, випрасувані і з них ще не вивітрився запах "антимолі". Коли Посудієвський нарешті обернувся до нас, на обличчі в нього сяяло вдоволення.
— Телефонували з міністерства, — озвався, дивлячись на Михайлюка, — цікавилися, в якому стані ваша розробка.
— Все йде, як заплановано, — відказав колега діловим, сухуватим голосом.
— Наступного тижня приїде комісія. Перевірятимуть стан наукових робіт, що завершуються в цьому році.
— Гадаю, проблем не буде, — сказав Михайлюк.
— А у вас як? — звернувся до мене Посудієвський.
— Та в мене ж тема тільки починається... До речі, треба їхати до замовника, узгоджувати.
— То й їдьте, не гайте часу. Не повинно бути жодних знаків запитання.
На мить я позаздрив Посудієвському — його здатності враз все охоплювати очима й розумом. Він, не приховуючи насолоди, вдихав запахи кави, розмовляв з нами, спостерігав, як обертаються бобіни прозвучувача. Поза його увагою не лишилися блиск металевої тирси на підлозі біля столу і вирізка з журналу на стіні. Попри наше кавування в робочий час, обстановка видалася йому діловою, бо на масивному, виголеному до синяви, обличчі з’явився вираз спокою.
— Ага, ще... Маю до вас прохання. Будете в Добровіллі — зайдіть, будь ласка, до моїх родичів і заберіть мій архів.
Він вийшов так само нечутно, як і зайшов.
...Я піймався на тому, що намагаюся пригадати, у що був зодягнений Посудієвський. Довелося докласти чималих зусиль, щоб відновити в пам’яті сірий костюм у клітинку і тупоносі, на м’якій підошві, черевики. Кольорів сорочки і краватки я згадати так і не спромігся. "А він же стояв тут хвилину тому..." — подумалося мені. — Або я неуважний, або ж він якийсь непримітний."
— Слід було запропонувати йому кави, — зауважив я.
— Він не прийняв би запрошення. Ми для нього підлеглі...
Михайлюк сьорбнув з чашки. Тонкі чутливі ніздрі ворухнулись, вловлюючи запах.
— Багато років тому, — сказав він, — Білокінь, підписуючи мені відрядження, повідомив: "Ну, а звіт про виконання завдання вам підпише вже інший". Я зажадав пояснення і він сказав: " Доволі мені бути менеджером. Маю я право нарешті попрацювати над власними ідеями? Чи ні? Ви всі тут дуже хитрі. Кожен свій клубочок розплутує, а організаційні проблеми хай дурний Білокінь вирішує. Між іншим, я теж маю яке-не-яке наукове ім’я". "Хто вам заважає займатись наукою?" — здивувався тоді я. "От-от. Директор — так само... Сядьте на моє місце — побачите. То засідання, то готуй якийсь звіт для міністерства, то вченому писарю щось треба і так без кінця-краю." "Ну, й кого ж ви — на своє місце?" — поцікавився тоді я. "Якби моя воля, я б змусив кожного з вас — старших науковців віддати цій невдячній роботі бодай по два роки. По черзі. Щоб нікому кривдно не було." — Тоді подививcя на мене якось лукаво і сказав: "З експедиції взяли. Того, що кандидатську в нас тут доповідав." "Це той, що благав Ткача бити, але не вбивати? — посміхнувся я. — Та в нього ж немає ще вченого ступеня! "Вже є. Захистився недавно." "А чого саме його?" "Ви ж усі відмовились. А цей довгий час працював головним геологом експедиції — досвід керівника має. До того ж нам украй потрібен свіжий виробничий струмінь. — В очах Білоконя з’явилася тоді якась лукавинка, хоча на його кощавому довгастому лиці не ворухнулася жодна жилка. — Саме це й переконало директора підписати заяву моєму протеже." Білокінь тоді скупо посміхнувся. "Отже, вітаю вас із новим завідуючим. — По хвилі додав: — Стіл і лампу заберу. Я звик до них".