Я хотів би, щоб німці та їхні фрау, коли ми до них доберемося, пожили отак, як живуть ці нещасні люди.
Сотник Ян Налепка, запаливши люльку, сів на траві. Слово взяв комісар загону імені Будьонного Микола Петрович Михайлов:
— Я хочу коротенько спинитися на політико-моральному стані наших бійців. Треба сказати, що в склад нашого загону влилося багато молоді, яка ще не була в боях.
Хлопці погано вдягнені, погано взуті, не обстріляні, але без страху йшли кожного разу на завдання. Правда, були й такі випадки, коли окремі бійці відривалися від загону, блукали по лісу, а потім все ж таки знову поверталися до нас і воювали потім добре. Один боєць так мені і заявив: "Я,— каже,— хотів бути сміливим, а в бою злякався. Ну, тепер нікуди не піду з загону. Воюватиму". Деякі з молодих партизанів не оволоділи ще автоматом, не вивчили трофейної зброї. І через це траплялися прикрі випадки.
Один боєць крутив, крутив у руках французьку гвинтівку, потім ненароком вистрілив з неї й поранив свого товариша. А другий чистив автомат і випадковим пострілом пробив собі руку. Його хотіли відправити додому, але він відмовився. Йому немає куди йти. Його сім'ю знищили німці. Молоді бійці приглядаються до бувалих партизанів. Кістяк у пас добрий. Багато людей пройшли рейдом з Брянських лісів. Це обстріляні воїни. Молодь вчиться в них витримки, винахідливості й хоробрості. Тут уже говорилося, що в бійців і ноги пріли, і голодні вони були. Але завжди веселі. На гармонії грають, співають пісень. У таборі ми щодня слухали останні вісті, потім інформували населення. На стоянках видавали бойові листки. Німець кинув проти партизанів великі сили. Ніколи ще не діяла в такій кількості його авіація. Літаками і танками гадали відрізати нам всі шляхи, загнати в мішок. За одним заходом намагалися вони вивезти з собою в рабство частину здорових, працездатних людей, а решту винищити, щоб райони, де діють партизани, зробити зоною пустелі. Німці й мадьяри часом вдавалися до хитрощів, переодягалися в жіноче вбрання; щоб підійти до куренів. Та народ кожного разу розпізнавав злочинні наміри ворогів і ховався в таких хащах і болотах, куди ніколи в світі не наважаться піти каральники. Але там, де вривалися вони до села раптово, вбивали багато людей, глумилися над ними.
Треба сказати, що населення допомагало партизанам усім, чим тільки могло. Ми бачили, що вони самі нічого не мали. Бувало так: одна корова на десять сімей, а люди приносили нам молоко, ділились останнім шматком хліба. От про це я і хотів сказати.
Слідом за ним рапортував командир загону Михайло Матвійович Коліченко.
— Наші загони,— почав він,— під час наступу німців стояли на передньому краю, спочатку в районі Руднищого, а потім вийшли в урочище Лісок. І якось так воно трапилось, що противник опинився попереду, а ми в нього в тилу. Він зайняв дороги і пішов прочісувати ліс. Як вийти загонам? Як діяти, коли в нас не виведений обоз?
Прийняли рішення: заховати боєприпаси, продукти. Розподілити загін на дві групи по сто чоловік у кожній. Одну групу веду я в район Скородного — між Локницею і Темними Лядами. Другу очолив комісар Гуд. Обидві групи повинні зійтися в Тем* ній Ляді.
Добре діяли у нас мінери, зокрема, командир рою Микита Бовкун. Він знищив чотири автомашини з німцями. А командир рою Коновалов пустив під укіс два ешелони. В найтяжчих обставинах він уміє розвеселити бійців.
Командир рою Калінін у бою до останньої можливості прикриває інших, а тоді ще підбирає поранених бійців і відходить.
Добре діяв боєць Монахов. На його рахунку два ворожих ешелони. В бойових операціях не розгублюється. Підірвав на мінах кілька машин. А боєць Невмержицький відстав од групи, вбив німця, догнав загін, притягнув станковий кулемет. Ще можна відзначити трьох бійців Волосюків. Не родичі. Молоді хлопці теж привезли станковий кулемет.
Але були в загоні й окремі негативні явища. Як тільки німці оточили нас, начальник господарської частини Грибач скинув з себе шинель, а сам зник...
Проявив також боягузтво боєць Плющик.
— Так у мене ж відмовив кулемет,— чується з гурту бійців голос.
— А в твого напарника?
— І в мене теж відмовив,— чується звідти ж інший голос.
— Одним словом,— продовжує командир Коліченко,— зосталися стрілки й автоматники без кулеметів. А до нашого острова підійшло дев'ятнадцять німців і мадьярів, розглядають нас у бінокль, б'ють якогось діда. Я дав команду: "Вогонь!"
Лишилось їх всього троє з тим дідом. Бачу, другий цеп пішов в обхід... Потім з'явилася "стрекоза" — "фоке-вульф"... Полетіли на ліс міни. Забито бійця... Влучив міною просто в багаття.
Я дав наказ прориватися через вороже кільце... Ну і прорвалися... Невеликими групками.
А тепер,— продовжує командир загону,— нехай виступить Микита Бовкун та розкаже, як він німців громив, бо мені вже нема чого й додати...
З свого місця підводиться командир рою, озирає присутніх, починає розповідати:
— Ото як вийшла у нас заворушка, куди не поткнись — скрізь німці... То я на паніку не зважав, я своє діло робив. Пройшов через шість німецьких застав. Бувало так: вони йдуть попереду, а я слідом за ними. Орієнтувався по сонцю, бо ні карти, ні компаса не мав. А то йдемо вночі з хлопцями, бачу, в корчах вогонь горить. Придивилися — німці. Переждали ми, а вранці знайшли розкиданий тол. Хтось загубив. Ми позбирали, закопали. Думаю — пригодиться нам. Це ж не шуточка — двадцять кілограмів толу. Ви0ились згодом на шлях між Майданами і Хочином. Поставив я біля мосту дві міни, лишив бійців спостерігати... Двоє, молоденьких... Ну вони, видно, злякалися вночі, втекли... А на моїх мінах підірвалося дві машини, потім іще дві. В кожній сиділо по двадцять дев'ять душ. Зустрілися в дорозі з маликівцями. Я їх попросив: "Будете,— кажу,— наших бачити, то передайте, що ми вже підірвали чотири автомашини". І пішли далі продовжувати своє діло, бо кожний з нас вирішив: "Хай загину в дорозі, та ворогові не здамся!.."
Ще робили ми диверсії, і, як бачите, бійці веселі, й мені добре. Ото тільки, що тих двоє втекло... Ганьба їм від Батьківщини!
— Ви, товаришу Бовкун, набили німців більше, аніж увесь ваш загін.