— Це казарма. Тут колись жили наші прикордонники. А зараз, як через місток перейдемо, почнеться вже земля Західної Білорусії. Ото бачиш, маячать хати? То село Бухча.
Ми йдемо цілу ніч, а на світанку спиняємось на привал біля річки Ствиги, поблизу села Колків. Цс район, де вже починаються Пінські болота.
Розвидняється. Небо похмуре. Накрапає дощ. Часом визирне сонце, та не встигне просушити й листя на деревах, як уже знову напливають густі хмари. Земля тут так насичена водою, що де не станеш — там і просочується з-під чобота.
От і знову шумить, наближається злива. Мокнуть коні. Мокнуть воли. Партизани ховаються під возами та під густим віттям кленів і дубів. Тільки куховарка Дуся, як і завжди, порається біля багаття, готуючи сніданок. І дивно, що жаркого полум'я не в силі погасити навіть такий дощ.
В обідню пору до нашого куреня завітав Дем'ян Сергійович Коротченко.
— Я оце думав,— сказав він, оглядаючи нас, і в очах його засвітилися веселі іскорки,— непогано було б написати від партизанів до Гітлера листа на взірець того, що склали колись запорожці турецькому султанові. Ворога треба бити не тільки зброєю, а й сміхом. Ви подумайте над цим.
Розмова зайшла потім про горілий ліс, через який проходили ми вчора.
— А цс ж німці підпалюють свідомо,— сказав Дем'ян Сергійович,— боячись партизанів. Тільки для пожеж ці місця не підходящі. По-перше — болота, по-друге — мішаний ліс. Його запалити важко. Колись мені в Сибіру доводилося бачити, як горить тайга. А горить вона майже завжди. Пожежа захоплює величезні масиви. Що тоді робиться! Білки переплигують з дерева на дерево, табунами біжать дикі кабани. Пташки і звірі — все живе втікає від вогню. Пожежі в тайзі — страшне видовище.
Світлішає над лісом небо, з'являється сонце. Хтось з партизанів, попереджуючи, кричить:
— Воздух!
— Глянемо,— говорить Дем'ян Сергійович, вилізаючи з куреня. Десь гуде літак, гуде виразно, але його не видно за рясними кронами, з яких падають чисті, блискучі під сонцем краплі.
Увечері збираємось навколо багаття.
Секретар ЦК ЛКСМУ Микола Кузнецов починає партизанську пісню, що її вій чув у з'єднанні Сидора Ковпака. Сумний, журливий мотив лине в тихім вечорі й губиться десь у гущавині лісу. Охочий до пісні, підходить сюди Дем'ян Сергійович. З'являється згодом у своїй чорній бурці Сабуров, сідає на пеньку, курить люльку, слухає:
В чистом поле под ракитой, Где клубится по ночам туман, Эх, там лежит, там лежит зарытый, Там схоронен красный партизан.
Я сама героя провожала В дальний путь на славные дела. Боевую саблю подавала, Вороного коника вела.
Тихі стоять дерева. Тужно, немов дитя, кричить у гущавині невидима сова.
На траву, да на траву степную Он упал, простреленный в бою, За Советы, за страну родную Отдал жизнь геройскую свою.
Невимовною тугою пройнята мелодія пісні, що її люблять співати партизани на дозвіллі. Всю гіркоту, весь біль утрати вкладено в прості, правдиві, хвилюючі слова.
Хтось з присутніх згадав Павла Реву:
— Коли б живий був... Оце б вам компаньйон до пісні,— і партизан затягнув дзвінким голосом:
Ой гук, мати, гук, Де козаки йдуть...
Підхопили всі, і попливла вона, мелодійна й голосна, у темні хащі, віддаючись в них луною.
Біля вогню сушилися онучі, протряхала намочена дощем одежа. Тут же штабний фотокореспондент Лев Кумок варив у казанку гречану кашу і частував нею товаришів.
Мовчки під сосною в своїй кавказькій бурці сидів Олександр Сабуров, слухаючи пісні. А по той бік річки, де розташувалась артилерійська група Івана Картузова, теж горіли великі вогнища. Там хтось вигравав на гармонії.
КОСТЯНТИН ципко
Ми подружилися з ним з першого ж дня прильоту до партизанського з'єднання. Він допомагав нам у роботі, приносив завжди свіжі газети, брошури, інформував про партизанські новини, а на всі наші прохання розповісти нам щось про себе завжди скромно говорив:
"Хай потім. Хай колись. Ще встигнемо. Є у нас цікавий чоловік. З ним обов'язково треба вам зустрітися. Воює добре і агітатор зразковий..."
"А багато у вас агітаторів?"
"В окремих загонах чи в з'єднанні? — перепитав Костянтин Григорович.— Якщо в загонах, то деякі мають по тридцять-сорок душ. А коли брати все з'єднання — до 700 чоловік набереться. Це наші комуністи й комсомольці. Вони не тільки інформують бійців про успіхи Червоної Армії, а й часто провадять з ними бесіди, читають їм художні твори: "Війну і мир" Льва Толстого, "Євгенія Онєгіна" Пушкіна, "Мертві душі" Гоголя, "Тихий Дон" Шолохова, "Фронт" Корнійчука, вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Бажана, Сосюри, Малишка й інших авторів. Партизани возять з собою ці книги і бережуть, щоб не замокли ні в болоті, ні під дощами. Я вас познайомлю з Федором Сокаренком. Це один з кращих наших агітаторів. В той же час він добрий воїн. На його особистому рахунку значиться шістдесят п'ять забитих гітлерівців, два пущених під укіс ешелони і 10 підірваних автомашин".
Та сьогодні ми вирішили поговорити з секретарем нарткомі-сії Костянтином Григоровичем Цинком.
— Ще встигнемо,— почав був відмовлятися, як завжди, але ми наполягали. Обрали місце для розмови під старою сосною.
— Я син робітника,— почав свою розповідь Костянтин Григорович,— народився в містечку Коропі на Чернігівщині, 1903 року. Тринадцятилітнім хлопцем пішов на завод, де робили мій батько і моя сестра. За Радянської влади здобув вищу освіту, працював спочатку в редакції газети "Соціалістична Молдавія", потім редактором газети в Павлограді, а ще пізніше став заступником редактора дніпропетровської газети "Зоря". 23 червня 1941 року мене мобілізували в армію. Під Васильковом пас оточили німецькі танки. Ми прорвали кільце оточення і стали згодом на захист Києва. Багато бійців тоді подавали нам заяви про вступ до партії. Там же, на передовій, ми розглядали їхні заяви і в окопах видавали партквитки. Потім я занедужав. Довелося лягти в госпіталь. Хворий виїхав з Києва з якимсь медсанбатом. В районі Борисполя потрапили в оточення. Довелося кинути машини. Куди не поткнемось — скрізь нас зустрічають німці автоматним і кулеметним вогнем. Розбились ми на невеличкі групки. Сталось якось так, що я лишився один. Що ж мені робити? Бачу, в полі стоїть стіжок. Підійшов я туди, а там лежить боєць.