— Не впаде. На гриву коневі схилиться та й спатиме. Народ звичний.
Та вже вершник прокинувсь, вилаяв сам себе, вдарив нагайкою коня і помчав уперед.
Ми проходимо знову через село. Над дорогою стоять жита, густі, високі, тихі.
— Уже ми так звикли до лісу,— говорить їздовий,— що коли тільки вийдемо в поле або на шлях, то здається, наче тебе голого на люди виставили. Правду кажу, у лісі я почуваю себе — мов риба у воді.
На сході все дужче рожевіє небо. Ми стаємо на привал, їздові стежать за кіньми й волами. Вже не пускають їх пастися, як то було раніше, а, прив'язавши до возів, самі йдуть косити свіжу траву і приносять її великими оберемками.
Невідомо, чи довгою буде ця стоянка. Проведена в поході ніч втомила добре. Хочеться спати... Спати...
ДУСЯ-КУХОВАРКА
Вона жаліла коней і більшу частину дороги йшла пішки в своїй зеленій вицвілій під сонцем спідниці й червоній кофтині, що була за об'єкт жартів.
— Дусю,— гукали до неї партизани,— маскуйся, "фокель" летить!
Куховарка оглядала небо і, посміхаючись, говорила жартівникам:
— Ось я вас на стоянці залишу без обіду, посидите в мене голодними.
— Ну, летить же, слухай!
Дійсно, почувся гул літака.
їздові поспішно звертали з дороги коней, ховаючись під дерева. Довелося й куховарці зняти свою червону кофту і покласти на возі під сірий брезент, що ним старанно прикрито її куховарське добро.
Та літак пролетів стороною. Обоз не був ним помічений, і партизани рушили далі. Не відставала від своєї підводи невтомна й завжди весела куховарка.
— Я хоч, бува, і наморюся, а виду не подам,— хвалилася вона.— Не можна мені зажуреною бути, служба в мене така.
Я бачив Євдокію Борисівну Козлову на привалах, коли втомлені переходом бійці засинали, хто де примостився, засинали одразу богатирським сном. Вона ж, не менше втомлена, метушилась біля підводи, виймала кухонне добро, гримала на своїх помічників. До її бурчання і до її незлобивої лайки звикли всі.
— Дров нарубати треба? Картоплю чистити треба? Хто буде робити? Я одна не встигну, а людей нагодуй. Петлах! — кричала вона своїм сильним грудним голосом на їздового.— Петлах, до цього часу дров нема! Валько! — гукала потім свою помічницю, білоруску Валентину Тепляшину: — Ти чого ж сидиш склавши руки, наче богородиця? Самій мені і картоплю чистити, і воду носити? Моторнішою будь! Люди проголодались, встануть, попросять їсти, а що я їм дам?
Ловка, бистра, вона встигала всюди. І гарячий смачний обід бував завжди приготовлений вчасно.
Я вже знав, що Дуся прийшла до партизанського загону в перші дні його організації, і шукав пагоди поговорити з нею.
Удень над лісом з'явились ворожі літаки. Вони скидали бомби скрізь, де тільки виявляли корову, коня чи сизуватий димок багаття! Хоч бомби вибухали десь далеко, куховарка хвилювалася за свій посуд.
— Вірите, як почую, що він гуде, окаянний, так у мене серце завмирає. Мене заб'є, інша куховарка знайдеться, а розбомбить посуд — не дістанемо вже такого. З Брянських лісів вожу його з собою.
— Що ти, Дусенько? — встряють у розмову партизани.— Як це можна, щоб тебе не стало? Та ми з голоду помремо.
— Нічого, Валентина варитиме.
— Ну, Валентина, звичайно, може,— погоджувались партизани,— але під твоїм наглядом, бо ти майстер своєї справи.
Куховарці подобались такі розмови, і вона під час обіду виловлювала з казанка жирніші шматки.
— їжте, голубчики, та сили набирайтесь. Скоро вам на завдання йти. їжте, я іще потім добавки дам.
Якось по обіді я сказав їй:
— Євдокіє Борисівно, хотілося б поговорити з вами.
— А ти що ж, у газету про мене писатимеш? Ну, приходь. Вечерю хлопцям роздам, буду вільною.
Минув день. Жевріло небо слабким відсвітом вечірньої зорі, цей відсвіт падав на тиху воду лісової річки, поблизу якої стояв замаскований курінь куховарки.
На розгорнутих кулях соломи вона поставила тарілку з спілими чорницями.
— Дівчата в лісі нарвали. Ціле відро принесли. Призволяй-ся. Завтра в обід варениками почастую.
Чорниці були соковиті й смачні.
— Що ж тобі розказувати? З чого починати? Родом з Сузем-ки, може, чув? Батько мій столярував, а мати, як і я, проста селянка. Тільки батька я ис пам'ятаю. Було мені півтора року, як він помер. А коли минуло сім літ, одвела мене мати до урядника, і я там дитину няньчила. А підросла, то вже і корову доїла, і хліб пекла, і по хазяйству поралась, одним словом — наймичкою стала.
Урядник давав мені щонеділі три копійки. Назбирала я грошей, пошила собі плаття в смужечку. Єдине й було воно в мене. Пізніше ходила робити на залізницю чорноробочою. І на лісопильному заводі, і в Донбасі працювала. Спочатку лебідчицею, а потім уже й на врубову машину стала. Приїхала я додому в гості і лишилася у своїх краях. Завідувала поштовим вагоном на лінії Трубчевськ — Суземка. Уже я була тоді заміжньою. Син у нас шести років. Жили з чоловіком добре. Коли це війна! Чоловік одразу пішов на фронт. Не знаю, чи живий він, чи, може, загинув де в бою. Нічого невідомо. Живу я у мами з синочком, чую: наші люди переховуються в лісах. Зв'язалася з ними. Стали до мене навідуватись партизани. Я їх і нагодую, і білизну їм виперу.
А почалося з того, що зайшов до нас у хату якийсь чоловік води напитися. Я в нього питаю: "Ви з оточення?"
"Так".
"Коли проходили через села, не чули, чи є де-небудь партизани? Якби знала я, де вони,— пішла б до них".
Помовчав він трохи та й каже: "Я партизан. Ми вже чули про тебе, оце я прийшов поговорити. Нам треба розвідницю. Я доповім командирові, і ми прийдемо до тебе в гості".
Через кілька днів приходять вони. А в мене мати старенька, забачила їх, та вже така рада!
Покійний Рева обійняв її за плечі та й питає: "Бабусю, багато літ прожила на світі?"
"Та вісімдесят уже є. Оце богу молюся, щоб він зберіг вас та щоб німця ви били... Молюсь..."
"Молись, бабусю, молись,— сміється Павло Рева.— Все одно ми переможемо".
Не вистачало хліба в партизанів — звертались вони до мене: "Дусю, чи не пішла б ти в розвідку до млина?"
"А чого ж,— кажу,— піду".
Все розвідала там: скільки хліба, хто охороняє, коли зручніше нападати. І хліб ми дістали. А тоді я заготовила партизанам масла. Ото поїду в села, зберу жінок, матерів, чиї сини та чоловіки в армії нашій, і почну їм говорити по-простому, що вже Червона Армія наближається, а нам треба німців у тилу бити. А хто ж їх тут битиме? Партизани. Отож треба допомагати, щоб було їм що їсти, щоб були вони дужі, бо слабому чоловікові німця не звоювати. Отак поговорю з людьми гарненько, і несуть вони, хто що має. Накладу я віз продуктів та й їду, а люди мене просять: "Ти, дочко, нас не забувай. Ми зіб'ємо ще свіженького масла. Хай тільки вони німців дужче громлять".