Там наших було вже чоловіка з п'ятнадцять. Вивели всіх на розстріл уночі. Туман густий. Я думаю: "Все одно смерть. Попробую ще раз щастя". Зірвався з місця й побіг. Не пам'ятаю, як біг, куди біг... чув тільки позад себе постріли.
І знову я опинився па волі.
Тепер уже твердо вирішив не просити в німців нічого, а тільки... красти. Іншого виходу в мене тоді не було. Як тільки настає ніч, виходжу з своєї схованки, чи то буде ліс, чи ярок, чи чагарники, вибираю найкращий будинок. Німці чомусь сплять на другому поверсі, на третьому, а я влізу через вікно на перший поверх або в підвал. Знаходжу масло, молоко, а часом і вино. Хліб було найтяжче діставати.
В однім селі, пам'ятаю, зайшов у дім, потрапив одразу до кухні. Намацав сірники, засвітив свічку, знайшов сало, мед. Набрав собі в торбу харчів і вже збирався виходити, коли чую кроки. Я миттю до вікна. Одну йогу просунув, а за другу схопив мене німець. Ну, я вирвався від нього, плигнув на якийсь кущ, здається, бузок там ріс. Біжу, а він за мною женеться. Догнав. Почали ми з ним битись. Тут уже я почуваю, що здоровіший за нього. Набив я цього німця добре, уже він втікає від мене, а я, щоб більше його нажахати, ще й погнався за ним.
Іду далі.
Добрався згодом до містечка, яке здалось мені не німецьким. Підходжу до однієї жінки, питаюся в неї: "Хто тут живе?" "Тут живуть чехи". "То, може, це Чехословаччина?" "Так".
Кордон я перейшов несподівано. Пам'ятаю великий луг, а на ньому рідкі кущі. Я день пересидів тут, а як звечоріло — рушив далі. Бачу: стоїть будка, біля будки чоловік і жінка. Я обминаю їх. Світить місяць, і їм мене видно добре. Я собі йду, коли чую: "Стуй, хто йде?"
"Свуй",— відповідаю, а сам не спиняюся.
Він без зброї, а кричить до мене: "Руки вгору!" — потім повернувся й побіг, мабуть, за зброєю, а я мерщій в поле — та до лісу. Перебрався там через річку, бачу, знову пост. Обминув його, а тоді заходжу в селі до однієї хати, вітаюсь: "Похвальо-ни Єзус Хрістос!"
"Навєк. Амінь!"
У хаті сама хазяйка. Запрошує сідати, але я помічаю, що вона мене боїться.
Приходить потім хазяїн, дуже схожий на німця. Оглянув з ніг до голови та й питає: "Хто ти єсть?"
"Подорожній",— кажу.
"Чего пан хце?"
"Я голодний".
Він просить дружину приготувати мені попоїсти, а сам іде митися. Я рекомендуюсь йому Вацлавом Новицьким, родом з-під Львова.
Чех починає скаржитись, що робить у німця, але вже не вистачає сил, і що він сам та його товариші чекають, поки наблизиться фронт.
"Нех тільки прийде хоч чуть тутай, я возьму мєшалку, пойду немца біць. А що я мам робіть? Жить то тшеба? Ти почекай, я пшинесу мапу".
Просиділи ми з ним до одинадцятої години ночі. Він мені розказав, що німців добре притисли в Африці американські та англійські війська.
"Люти я на нємца. Пшишол, забрал нас. Докель будуть словенські люди дурні? Нєуже нє розуме того? Нємєц б'є поляка, рускєго, українца, белоруса, а потем начнет біць чехов. Он хоче люд вибіць по єднему, а потем биць панем".
Розіклав він на столі карту Європи, рекомендує мені, як іти далі, а я записую собі два напрямки: той, що він радить, і той, що я сам собі обираю, дивлячись на карту.
Виспався тут я добре, а на другий день добрався до містечка Оломоуца. А йшов я в оцім костюмі. Бач, забув вам розказати. Цей костюм я дістав ще в Німеччині. Вліз якось у дім, засвітив свічку, дивлюсь: гардероб добрячий стоїть. Я відчинив його, а там висить з десяток костюмів. Я вибрав собі найкращий, одягнув. І тільки на другий день додивився, що на ньому гестапівський значок.
У дорозі я переконався, що чим кращий на тобі одяг, тим менше тебе спинятиме поліція й жандармерія. Та не про це зараз мова. Іду вже я по чехословацькій землі, добираюсь до нашого кордону. Спинився на ночівлю у чоловіка, що був колись у російському полоні. Добрими словами він згадував Росію. Народ у Чехословаччині сердечний. Пам'ятаю, одна бабуся спинила мене на вулиці й питає: "Пєньондзи маєш? На, синку, купиш собі цигарет".
Якось лишився я ночувати в одному селі, допоміг господині січки нарізати, а тоді ліг спати. Та ще не встиг і задрімати, коли чую — хтось стукає в двері.
Ввійшло два чоловіки, привіталися з усіма і мені руку подали, а я думаю: "Може, поліцаї тутешні?" — та господиня мені пояснила: "Нічого не бойся. То мої брати".
Вони сіли за стіл і почали гадати, хто виграє війну.
"Немцу не добре,— каже один.— Єго не тільки тиснуть в Росії, его б'ють уже в Африце".
А потім послали вони сестру по горілку. Запросили й мене до столу. Випив тоді я з ними добру чарку.
Приснилася мені тієї ночі церква. Ви не думайте, що я забобонний, але якось так випадало кожного разу, що тільки церква сниться — обов'язково потраплю до в'язниці.
Пішов я звідси далі, а надвечір знову спинився на ночівлю в одній хаті. Сиджу, гомоню з хазяйкою.
"Ти, напевне, з Росії?"
"Ні,— кажу,— я з-під Львова".
"Як же вам жилось, коли прийшлії до вас Совіти?" "Добре,— кажу,— жилось".
Заприятелював я тут з хлопцями. Вопи мене в гості запрошували, на вечірки.
Приїхав сюди словак у відпустку з Східного фронту.
"Германам,— каже,— руських не побити. І де вони беруть стільки війська і техніки?"
Показував він людям наші гроші. Вони дивилися на портрет Леніна, розпитували мене. Ну, я провадив там відповідну агітацію.
Доводилося мені бувати й на вечірках їхніх, звуться вони в них "скубарками". Ото збираються дівчата, години до десятої скубуть пір'я, а тоді починають грати, танцювати. "Ну,— думаю,— хоч і добре тут, а треба йти далі". Побажала мені хазяйка всього найкращого: "З богем! З паном богем!"
"З богем!" — відповів я по-їхньому. Через кілька днів опинився вже на польській території. Та одразу й попався до рук польської жандармерії. Але мені пощастило. Ці жандарми чомусь були вороже настроєні до Німеччини, бо тільки-но я розповів їм, як утікав звідти, вони подивились один на одного, засміялися. Я тоді кажу: "Дозвольте мені йти додому".
"Почекай, ми тобі покажем дрогу".
Приносять карту, а на ній Польща помічена аж до Дніпра. "Нічого собі,— думаю,— розпланували".
"Ідзь по госцінцу, споткнеш жандарма, не устомпуй ему з дрогі, бо кеди бендзіш обходзіць, цєбє затшимаюць. Ідзь смяло. С панем богем! С панем богем!"