"І ти зобов'язаний показати друзям і ворогам,— втручається в розмову Богатир,— що воюєш на рідній землі за велику справу і що наша жменька радянських людей може бути сильнішою за фашистський гарнізон".
"До того ж ви командир і комсомолець, товаришу Стрілець,— зауважує Сабуров,— і повинні бути попереду".
"Ні, це все не те, не те..."
"Не тс? — обурюється Павло Рева.— Та яка може бути з ним розмова, комісаре? Зняти з нього шинель, одібрати зброю — та й будь здоров!"
"Спокійно, Рево, не гарячись,— і Сабуров підходить до лейтенанта.— Товаришу Стрілець, доповідайте командуванню, в чому справа".
Стрілець мовчить, а всі ждуть, що він скаже.
"Ви чули мій наказ?" — запитує Сабуров.
Стрілець підводить на нього засмучені очі.
"Товаришу комісар, дозвольте мені й військовому фельдшеру Приходьку піти до фронту. Тут я не бачу свого місця. Моє місце в армії. Там я принесу більше користі".
Сабуров подумав і сказав: "Що ж, ідіть".
Стрілець зрадів. Очі в нього засяяли: "Дозвольте виконувати?"
Не встиг комісар йому відповісти, як озивається Чапов: "Прошу і мене відпустити до фронту".
"Знову? Ви ж пробували вже і повернулися назад".
"Тоді ми не знали, де фронт, а тепер знаємо. Та до того ж у нас є провідник".
"Хто?"
"Я їх проведу,— заявляє Анатолька Вирва.— Тут всі дороги мені знайомі. А почнуться нові місця, повернуся назад".
Важко було Сабурову їх відпустити. Двоє таких командирів... Важко, що й казати. І все ж дав згоду: "Ідіть..."
Під час розмови до барака входимо ми з Ваською Волчко-вим. Розповіли про Зерново, і я, глянувши на Стрільця, помітила, що йому нелегко залишати пас та ще в такий час, коли товариші мають вирушати на бойову операцію.
"Дозвольте і нам взяти участь..." — звертається Стрілець до командира Бородавки, але той мовчить. Мовчить і Сабуров. А Павло Рева сказав: "Обійдемося і без вас".
Стрілець зрозумів усе. А Чапов, проходячи повз Павла Реву, хотів було з ним попрощатися, та Рева холодно буркнув: "Проходь!"
Хлопці вийшли за двері...
І все ж операція на Зерново була здійснена. Допоміг нам у цій справі ще товариш Сень Йосип Дмитрович —член підпільного Середино-Будського райкому партії. До війни він працював директором середньої школи, прекрасно знав місцевість.
На пропозицію Сабурова погодився і в призначений час провів всю групу до станції. За планом повинні були діяти так: товариші Бородавка, Яськов, Пашкевич мусять бронебійно-запа-лювальними кулями бити по бочках з бензином. Сабуров, Богатир, Рева і Федоров повинні були перебити охорону.
За рейками лягли Сабуров з Богатирем, трохи далі від них — Рева, а Федоров мав кинути через вікно гранати. Охорона, очевидно, спала, а вартовий щось підсмажував собі на примусі в сінях. Час від часу він виходив з приміщення надвір, пускав у повітря ракету і знову ховався за дверима.
Федоров підкрався близенько, уже мав виконати свій намір, коли несподівано вийшов вартовий.
"Хальт!" — скрикнув німець і кинувся тікати, а Федоров — за ним. Одразу ж почулися в приміщенні вибухи гранат, крики поранених.
Німці стали вискакувати через вікна.
"Вогонь!"—подав команду Сабуров, але — жодного пострілу. Не стріляв автомат у Сабурова, не стріляв ручний кулемет у Богатиря.
"Змінюй диски!"
Змінили, але наслідків ніяких. Від міцного морозу захололо недоброякісне рушничне масло, скувало частини зброї. Час було прогаяно. Німці, втративши 13 чоловік убитими, втекли, а партизани, спаливши бензин і знищивши одну вантажну машину, вчасно відійшли. Коли на станції Зерново з'явилось німецьке підкріплення, партизанів уже тут не було: вони зникли в лісі.
А то ще, пам'ятаю, доручив нам Сабуров розвідати у Труб-чевську розташування есесівського гарнізону. Крім того, побувати в бургомістра Павлова.
Хто такий Павлов?
Це німець-колопіст, лютий ворог партизанів і всього радянського. До війни Павлов відав Брянськими лісництвами і начебто мав добру репутацію. Одначе як тільки з'явилися на Брянщині німецькі фашисти, Павлов одразу був нагороджений залізним хрестом і призначений бургомістром Трубчевська. Активно допомагала йому в роботі приймачка, яка працювала у німців перекладачкою.
До Павлова я вирішила піти сама, без Васьки. Дізналася, де живе. Заходжу в будинок у селянському кожусі, в льотчицькій шапці. Бачу, сидить німкеня. Мені потрібно було глянути на розташування ліжок у спальні. Можливо, вночі доведеться кинути у вікно гранату.
"Добридень!" — привіталась я до господині, а вона п'є чай, не відповідає, навіть не дивиться, хто зайшов. Я обминаю її, розчиняю двері в спальню, і тільки тоді вона схоплюється з місця: "Чого ви туди пішли? Зупиніться! У вас чоботи брудні".
А я вже запам'ятала, як стоять ліжка, які вікна і в яке з них краще буде кинути гранату.
"Ви пробачте, папі. Адже я до вас привіталася, а ви не відповіли. Мені потрібно бачити господаря. Я гадала, він у цій кімнаті".
"Нема його, нема! Вдень він завжди в комендатурі. Там його шукайте.— І, оглянувши мене, німкеня поцікавилась: — А що ви хотіли від нього?"
"Я вчителька з Погарів, але я мушу жити в Трубчевську, бо тут мої родичі, моя сім'я. Мені конче потрібний дозвіл коменданта для переїзду сюди".
"Німці не дозволяють ніяких переїздів".
"Я розумію... Але ж я принесу вам добрий гостинець".
Це вплинуло, і німкеня милостиво запросила прийти до неї ввечері.
Я подякувала їй і вийшла на вулицю. "А тепер же,— думаю,— треба побачити самого Павлова, щоб знати його в обличчя".
Вирушаю до комендатури. Там черга. Я минаю чергу і йду просто до дверей кабінету, коли це хтось різко хапає мене за руку. Дивлюсь — поліцай.
"Куди прешся? Хіба не бачиш — люди стоять".
"Мені потрібно тільки підписати папірця",— кажу йому і розчиняю двері. Бачу, стоять дві жінки, по одягу схожі на вчительок, а він, Павлов, сидить за столом у шапці. Ніс довгий, сам чорний, мов циган.
Я подивилася на нього. Розмовляти мені з ним не було про
що.
З Васею Волчковим зустрілася аж під вечір, і разом пішли ночувати до хазяйки, в якої я жила раніше.
Прийшов з роботи її чоловік. Я сказала, що Вася — мій брат, хочу його влаштувати на роботу в поліції.
Чоловік поставив на стіл самогон. Випили. Васька сп'янів і почав чіплятися до господаря: "Ти чому не в армії?"