Озма з Країни Оз

Сторінка 11 з 32

Ліман Френк Баум

Коли Нанда довела Нуднуватту до шафки номер сімнадцять, Принцеса відімкнула дверцята рубіновим ключем і, віддавши служниці в руки голову номер дев'ять, яку носила того дня, зняла з полиці голову номер сімнадцять і насадила її на шию.

Голова мала чорні кучері, темні очі й гарний перламутрово-білий колір обличчя, і Нуднуватта знала, що буває надзвичайно вродлива, коли носить саме цю голову.

З головою номер сімнадцять був тільки один клопіт: вдача, пов'язана з нею (та вдача ховалася десь під лискучим чорним волоссям), була палка, різка, надзвичайно пихата й часто спонукала Принцесу робити негарні вчинки, за якими вона шкодувала, коли носила інші голови. Але того дня Принцеса про це забула і вийшла зустріти гостей з певністю, що вона приголомшить їх своєю вродою.

Проте вона була дуже розчарована, побачивши, що ці гості – просто маленька дівчинка в картатому платтячку, мідний чоловік, що рухається тільки тоді, коли його накрутити, та Руда Курка, що вдоволено вмостилася в найкращому Нуднуваттиному кошику для рукоділля, де лежало порцелянове яйце, на якому Принцеса штопала панчохи[1].

– О! – вигукнула Нуднуватта, закопиливши носа номер сімнадцять. – А я думала, що це якісь поважні особи завітали…

– Ну, то ви не помилилися, – заявила Дороті. – Я й сама поважна особа, а Біліна, коли знесе яйце, так гордо кудкудаче, як ви ще й не чули. Що ж до Тік-Така, то він…

– Цить! Цить! – наказала Принцеса, сердито блиснувши прекрасними очима. – Як ти смієш докучати мені своїми безглуздими теревенями?

– Та ви самі страховище! – сказала Дороті, не звикла, щоб із нею поводились так нечемно.

Принцеса придивилась до неї пильніше.

– Скажи мені, – спитала вона, – ти королівської крові?

– Я щось краще, добродійко, – відказала Дороті. – Я з Канзасу.

– Пхе! – зневажливо пхекнула Принцеса. – Ти дурне дівчисько, і я не дозволяю тобі докучати мені. Геть звідси, щеня, і турбуй когось іншого!

Дороті так обурилася, що якусь хвилину не могла знайти слів для відповіді. Та вона встала зі стільця й хотіла вже вийти, коли Принцеса, що вивчала очима обличчя дівчинки, зупинила її, сказавши вже лагідніше:

– Підійди ближче.

Дороті послухалась без ніякого страху і зупинилась перед Принцесою, а Нуднуватта все вивчала її обличчя уважно й ретельно.

– А ти досить приваблива, – нарешті сказала вона. – Не те шо вродлива, розумієш, але в тебе свій стиль привабливості, такий, якого нема в жодної з моїх тридцяти голів. Тому я хочу взяти собі твою голову, а тобі віддати за неї номер двадцять шість.

– Нічого не вийде! – вигукнула Дороті.

– Марна річ відмовлятись, – провадила Принцеса, – бо твоя голова потрібна мені для колекції, а в країні Ев моя воля – закон. Я ніколи не дорожила номером двадцять шостим, і ти побачиш, що та голова вже трохи приношена. Крім того, для всякої практичної потреби вона годиться так самісінько, як і та, котру ти оце носиш.

– Я нічого не знаю про ваш номер двадцять шостий і не хочу знати, – рішуче сказала Дороті. – Я не звикла брати всякі покидьки і волію мати свою власну голову.

– Ти відмовляєшся? – вигукнула Принцеса насупившись.

– Авжеж відмовляюсь, – відказала Дороті.

– Ну, тоді, – сказала Нуднуватта, – я посаджу тебе до в'язниці, поки ти не надумаєш скоритися мені. Нандо, – вона обернулась до служниці, – поклич моє військо.

Нанда подзвонила у срібний дзвіночок, і зразу до кімнати ввійшов високий, товстий Полковник у яскраво-червоному мундирі, а за ним десятеро худих вояків. Вояки були сумні й збентежені і відсалютували Принцесі вкрай невесело.

– Заберіть це дівчисько до Північної вежі й замкніть її там! – вигукнула Принцеса, показуючи на Дороті.

– Слухаюсь! – відповів товстий червоний Полковник і схопив Дороті за руку. Але в ту саму хвилину Тік-Так підняв своє відерце й так торохнув ним Полковника по голові, що здоровило-офіцер раптом сів на підлогу, аж гупнуло, і закліпав очима приголомшено й здивовано.

– Рятуйте! – закричав він, і худі вояки підбігли рятувати свого командира.

Кілька хвилин тривала велика колотнеча, і Тік-Так повалив сімох вояків, що розсипались по килиму в усі боки, та враз його механізм зупинився, і він застиг нерухомо з піднятим для нового удару відерцем.

– Дійо-ва пру-жина розкру-тилась! – гукнув він Дороті. – Накру-тіть мене мер-щій!

Вона спробувала зробити це, але здоровило-Полковник уже підвівся; він міцно схопив дівчинку, і вона не змогла вирватись.

– Кепсько, – мовив Механічний Чоловік. – Я мав би ру-хатись іще при-най-мні шість годин, але, мабуть, довга до-ро-га та бійка з Коле-сунами вичерпали мене швидше, ніж зви-чайно.

– Що ж, нічого не вдієш, – зітхнула Дороті.

– То поміняєшся зі мною головами? – спитала Принцеса.

– Нізащо! – вигукнула Дороті.

– Тоді до в'язниці її! – наказала Нуднуватта своїм воякам, і вони повели Дороті до високої вежі в північному кінці палацу й посадили її там, замкнувши на міцний замок.

Потім вояки спробували підняти Тік-Така, але той виявився таким важким, що вони не змогли й ворухнути його. І покинули стояти посеред кімнати.

– Люди думатимуть, що в мене нова статуя, – сказала Нуднуватта, – і він нітрохи не заважатиме, тільки хай Нанда його начищає.

– А що зробимо з Куркою? – спитав Полковник, який щойно побачив Біліну в кошику для рукоділля.

– Віднесіть у курник, – відповіла Принцеса. – Колись скажу, щоб засмажили мені на сніданок.

– Вона, мабуть, дуже тверда, ваша високосте, – з сумнівом сказала Нанда.

– Це підлий наклеп! – вигукнула Біліна, відчайдушно вириваючись із Полковникових рук. – Але та порода курей, із якої я походжу, кажуть, отруйна для Принцес.

– Ну, тоді, – виправилась Нуднуватта, – не треба смажити курки, хай несе яйця. А коли не виконуватиме свого обов'язку, я накажу втопити її в кориті, з якого поять коней.

ОЗМА З ОЗУ ПРИХОДИТЬ НА ПОРЯТУНОК

Нанда принесла Дороті хліба й води на вечерю, і дівчинка проспала ніч на твердій кам'яній лаві з єдиною подушкою, застеленій шовковим укривальцем.

Уранці вона вихилилась із вікна своєї в'язниці, щоб роздивитися, чи не можна якось утекти.

Кімната була не дуже високо, як порівнювати з нашими сучасними хмарочосами, але досить високо над деревами й селянськими садибами, що видно було весь край довкола.