На сході виднів ліс, за ним піщаний берег і океан. Над водою навіть темніла якась цятка, про яку Дороті подумала, що то, мабуть, куряча клітка, в якій вона прибула до цієї дивної країни.
Потім вона подивилась на північ і побачила глибоку, але вузьку долину між двома скелястими горами, а третя гора замикала долину в далекому кінці.
На заході родюча країна Ев раптом кінчалася недалеко від палацу, й дівчинка побачила піщану пустелю, що тяглася, скільки сягало око. "Це ж і є та пустеля, – подумала вона, – що тільки й відмежовує її від чудесної країни Оз", а потім сумно згадала, як їй казали, ніби ніхто, крім неї, ще не зміг перетнути тієї небезпечної пустелі. Колись смерч переніс її через ту пустелю, а чарівні срібні черевички вернули назад. Та тепер їй не могли допомогти ні смерч, ні срібні черевички, і становище її було невеселе. Бо вона стала бранкою сердитої Принцеси, яка наполягала, щоб вона поміняла свою голову на іншу, до якої вона не звикла і яка могла зовсім не сподобатися їй.
Так, Дороті, видно, не могла чекати допомоги від своїх давніх друзів із країни Оз. Вона в задумі дивилася крізь вузьке віконце. У пустелі не ворушилося ніщо живе.
Ні, стривай! Щось там таки ворушилося – щось таке, чого її очі зразу не помітили. Воно скидалося то на хмарку, то на срібну цяточку, то на клубок райдужних барв, що швидко котився до неї. "І що воно таке?" – задумалась Дороті.
Поступово, але досить швидко те видиво наблизилось уже так, що можна було його розглядіти.
По пустелі розкочувався широкий зелений килим, а по тому килиму рухався такий дивний гурт, що дівчинка з подиву широко розплющила очі.
Попереду їхала розкішна золота колісниця, яку тягли великий Лев і здоровезний Тигр, що бігли плече в плече, ніби гарно дібрана пара породистих коней. А в колісниці стояла вродлива дівчина в шатах зі срібного серпанку, а на її ніжній голівці сяяла корона з діамантів. В одній руці вона тримала атласні стрічки, що ними, як віжками, правила своїм дивовижним запрягом, а в другій – жезл зі слонової кості, що розділявся на кінці на двоє ріжків, і на кінцях тих ріжків блищали викладені з діамантів літери "О" і "З".
Дівчина була не старша й не вища зростом за Дороті, й бранка у вежі вмить здогадалася, що гарненька візнича в колісниці, напевне, та сама Озма з Озу, про яку зовсім недавно розповів їй Тік-Так.
Одразу за колісницею Дороті побачила свого давнього друга Страхопуда, що їхав верхи на дерев'яній Кобилиці для пиляння дров, і та Кобилиця гарцювала під ним так природно, ніби справдешній живий кінь.
А за ним – Нік Рубач, Залізний Дроворуб, у своєму схожому на димар ковпаку, хвацько збитому на ліве вухо, з блискучою сокирою на правому плечі, й усе його тіло так виблискувало, як колись давно, коли вона вперше зустрілася з ним.
Залізний Дроворуб ішов пішки, на чолі загону з двадцяти семи вояків, серед яких були худі й гладкі, низенькі й високі, але всі двадцять семеро мали на собі гарні мундири різних фасонів і кольорів, і не було там двох хоч чимось схожих між собою.
Позаду вояків зелений килим сам собою скочувався в сувій, так що весь час на ньому лишалось досить місця, по якому можна було йти всьому гуртові, щоб ноги не торкалися смертоносних для всього живого пісків пустелі.
Дороті зразу здогадалася, що вона бачить Чарівний Килим, і серце її забилося з радості й надії, бо вона збагнула, що скоро її порятують і вона зможе привітати своїх любих, коханих друзів із Озу – Страхопуда, Залізного Дроворуба й Лева-Боягуза.
Так, дівчинка відчула себе вже порятованою, як тільки впізнала, хто йде по килиму, бо вона добре знала відвагу й вірність своїх давніх товаришів, тож і вирішила, що й усі інші, які прийшли зі своєї чудесної країни, виявляться добрими і надійними приятелями.
Як тільки вони минули останній клаптик пустелі й увесь гурт, від прекрасної тендітної Озми до останнього вояка, ступив на зелені луки країни Ев, Чарівний Килим скотився сам у сувій і зник з очей.
Тоді візнича на колісниці повернула Лева й Тигра на широкий шлях, який вів до палацу, решта всі повернули за нею, а Дороті все дивилася з віконця вежі схвильовано й нетерпляче.
Ось вони вже зупинились перед самими дверима палацу, Страхопуд сплигнув зі свого дерев'яного коня, щоб підійти ближче й прочитати прибиту до дверей табличку.
Дороті, що була якраз над ним, уже не могла змовчати.
– Я тут! – гукнула вона скільки сили. – Я, Дороті!
– Яка Дороті? – спитав Страхопуд і так задер голову, щоб глянути вгору, що аж не втримався на ногах і гепнувся на спину.
– Дороті Гейл, яка ж іще. Твоя приятелька з Канзасу, – відповіла вона.
– А, здорова була, Дороті! – сказав Страхопуд. – Що це ти там робиш?
– Нічого! – гукнула вона у відповідь. – Бо тут нема чого робити. Рятуй мене, друже, рятуй мене!
– Ти, здається, в безпеці, – відказав Страхопуд.
– Але ж я ув'язнена. Мене замкнули, і я не можу вийти, – поскаржилась вона.
– Та це нічого, – відказав Страхопуд. – Могло бути гірше, люба моя Дороті. Подумай сама. Зате ти не можеш потонути, не можеш упасти з яблуні, на тебе не може наїхати Колесун. Багато хто мав би за щастя сидіти там, де ти.
– А я не маю, – відказала дівчина. – І хочу спуститися вниз негайно, побачити тебе, й Залізного Дроворуба, й Лева-Боягуза.
– Дуже добре, – погодився Страхопуд, кивнувши головою. – Буде так, як ти кажеш. А хто тебе замкнув.
– Принцеса Нуднуватта, справжнє страховище, – відповіла Дороті.
На ті слова Озма, що уважно слухала всю розмову, гукнула до Дороті зі своєї колісниці.
– А чому Принцеса замкнула тебе, люба моя?
– Тому, що я не хотіла віддати їй свою голову для колекції, – пояснила Дороті, – а замість неї взяти стару, вже зношену.
– Я не дивуюсь тобі! – зразу вигукнула Озма. – Ось я зараз побачу Принцесу й накажу їй, щоб випустила тебе.
– Ой, дуже-дуже дякую вам! – закричала Дороті: вона, тільки-но почувши милий голосок юної Правительки Озу, ту ж мить зрозуміла, що дуже полюбить її.
Тоді Озма підігнала колісницю до третіх дверей правого крила, і Залізний Дроворуб сміливо постукав у них.
Як тільки служниця відчинила двері, Озма, несучи в руці свій жезл зі слонової кості, ступила в передпокій і зразу рушила до вітальні, а за нею все її товариство, крім Лева й Тигра. А двадцять семеро вояків наробили такого гамору й брязкоту, що маленька служниця Нанда заверещала й кинулась бігом до господині, а Принцеса Нуднуватта, вельми розгнівана цим вторгненням до її палацу, вибігла з вітальні, не підтримувана ніким.