– А тепер по-кажи нам, де те ліве кри-ло, – наказав Тік-Так своєму бранцеві.
– Прошу, – відповів той, – це отам за рогом, праворуч.
– Хіба може ліве крило бути праворуч? – спитала Дороті, яка подумала, що Колесун дурить їх.
– Це Принцеса Нуднуватта так наказала: називати праве крило лівим, щоб віднадити набридливих гостей.
Бранець провів їх до того крила, і Механічний Чоловік, якому Колесун уже не був потрібен, відпустив його. Колесун зразу швидко покотився геть і скоро зник з очей.
А Тік-Так відрахував треті двері й гучно постукав у них. Їм відчинила невеличка дівчина в чепчику, прикрашеному барвистими стьожками. Вона шанобливо вклонилась і спитала:
– Чого ви хочете, люди добрі?
– Ви Принцеса Нуднуватта? – спитала Дороті.
– Ні, панночко, я її служниця, – відказала дівчина.
– А можна побачити Принцесу?
– Я доповім їй, що ви прийшли, панночко, і попрошу для вас аудієнції, – відповіла служниця. – Заходьте, будь ласка, й посидьте у вітальні.
Дороті ввійшла, а за нею Механічний Чоловік. Та коли Руда Курка спробувала ввійти за ними, служниця гукнула: "Киш!" – і махнула фартушком на Біліну.
– Сама киш! – відповіла Курка, сердито відсахнувшись і настовбурчивши пір'я. – Ти що, не вмієш поводитись як годиться?
– О, ти вмієш говорити? – здивувалася служниця.
– А ти що, не чуєш? – відрубала Біліна. – Опусти той твій фартух та відступи геть із дверей, щоб я могла ввійти разом із моїми друзями!
– Принцесі це не сподобається, – нерішуче промовила служниця.
– А мені дарма, сподобається їй чи ні, – відказала Біліна і, гучно залопотівши крильми, злетіла прямо до обличчя служниці. Дівчина пригнулась, і курка безпечно долетіла до Дороті.
– Ну, гаразд, – зітхнула дівчина. – Коли ви матимете халепу через оцю вперту Курку, не винуватьте мене. Дратувати Принцесу Нуднуватту не зовсім безпечно.
– Скажіть їй, будь ласка, що ми чекаємо, – з гідністю промовила Дороті. – Біліна моя подруга, вона всюди зі мною.
Без зайвих слів служниця завела їх до розкішно обставленої вітальні, освітленої притіненим райдужним світлом, що падало крізь вікна з кольорового скла.
– Посидьте тут, – сказала вона. – Як вас звуть, кого я маю представити Принцесі?
– Я – Дороті Гейл із Канзасу, – відповіла дівчинка, – а цей добродій – машина на ім'я Тік-Так, а Руда Курка – моя подруга Біліна.
Маленька служниця вклонилась і вийшла. Щоб дістатися до покоїв своєї господині, вона мусила пройти кількома коридорами й піднятися двома мармуровими сходами.
Покій Принцеси Нуднуватти був обвішаний великими дзеркалами, що сягали від підлоги до стелі; стеля теж була дзеркальна, а підлога – зроблена з полірованого срібла, що відбивало будь-який предмет на ньому. Тому, коли Нуднуватта сиділа в кріслі й грала на мандоліні ніжні мелодії, постать її сотні разів відбивалась у стінах, стелі та підлозі, і хоч би куди вельможна дама повернула голову, вона могла бачити власні риси й милуватися ними.
Вона любила це робити і, коли ввійшла служниця, саме казала собі:
– Ця голова з рудуватими кучерями досить симпатична. Треба носити її частіше, ніж останнім часом, хоч вона, може, й не найкраща в моїй колекції.
– До вас гості, Ваша високосте, – доповіла служниця, низько вклонившись.
– А хто це? – спитала Нуднуватта, позіхнувши.
– Дороті Гейл із Канзасу, пан Тік-Так і Біліна, – відповіла служниця.
– Які чудні імена! – промимрила Принцеса, вже трошечки зацікавлена. – А які вони з себе? Дороті Гейл із Канзасу гарненька?
– Можна сказати, що так, – відповіла служниця.
– А пан Тік-Так привабливий? – запитала принцеса.
– Цього я не можу сказати, ваша високосте. Але він дуже блискучий. То ваша високість приймуть їх?
– Та, мабуть, прийму, Нандо. Але мені вже набридло милуватися цією головою; коли моя гостя має претензії на вроду, то я мушу подбати, щоб вона не перевершила мене. Тому я піду до гардеробної й поміняю голову на сімнадцятий номер. Помоєму, це найкраща моя голова. Правда ж?
– Так, ваша голова номер сімнадцять надзвичайно вродлива, – відповіла Нанда, ще раз уклонившись.
Принцеса знову позіхнула. Потім сказала:
– Допоможи мені встати.
Служниця допомогла їй підвестись, хоча Нуднуватта була сильніша; а потім Принцеса повільно пішла по срібній підлозі до гардеробної, за кожним кроком важко спираючись Нанді на руку.
А тепер слід пояснити вам, що принцеса Нуднуватта мала тридцять голів – по одній на кожен день місяця. Але носити вона, звичайно, могла одночасно тільки одну, бо мала тільки одну шию. Ці голови вона тримала у так званій "гардеробній" – чудовій кімнаті, що знаходилась якраз між Нуднуваттиною спочивальнею і дзеркальною вітальнею. Кожна голова лежала в окремій шафці, оббитій ізсередини оксамитом. Шафки стояли вряд попід стінами гардеробної й мали розкішно різьблені дверцята із золотими номерами ззовні й обрамленим самоцвітами дзеркалом усередині.
Коли Принцеса вставала вранці зі свого кришталевого ліжка, вона йшла до гардеробної, відчиняла котрусь із оббитих оксамитом шафок і брала із золотої полиці голову, що лежала там. Потім за допомогою дзеркала на внутрішньому боці дверцят насаджувала голову на шию – рівненько й акуратно, як годиться, – і кликала покоївок, щоб одягли її на день. Вона завжди носила просте біле вбрання, що пасувало до всіх голів. Бо Принцеса, маючи змогу будь-коли, аби тільки вона захотіла, змінити обличчя, не потребувала часто міняти вбрання, як роблять це інші дами, маючи одне й те саме лице.
Звичайно, тридцять голів були дуже різні, жодна не скидалась на іншу, але всі були надзвичайно вродливі. Там були голови із золотим волоссям, каштановим, рудим і чорним, але жодної – сивої.
Ті голови мали очі блакитні, сірі, світло-карі, темно-карі, чорні, але червоних очей не було, і всі були блискучі й привабливі. Носи були грецькі, римські, кирпаті, з горбинкою – всіх типів; губи добірної повноти й форми, а коли голова всміхалась – вони відкривали зуби-перлини. Ямочки були на щоках і підборіддях, де вони найпринадніші, а одна чи дві голови мали на обличчях трошечки ластовиння – для більшого контрасту з чудовим кольором шкіри.
Всі ті оксамитові шафки, що містили такі скарби, відмикались одним ключем – чудернацьким, вирізьбленим із суцільного криваво-червоного рубіна, і цей ключ був прикріплений до тонкого, але міцного ланцюжка, якого принцеса носила на лівому зап'ястку.