Овід

— Синьйоре Ріварес,— перебив його кардинал,— я прийшов сюди, думаючи про вас, а не про себе. Ко­л б ви не були, як ви кажете, переможеним, я б ні­кол не заговорив з вами після того, що ви дозволи­л собі в останнє наше побачення.

Але ви маєте на­дійн перевагу ув'язненої і хворої людини, і я не міг одмовитися прийти. Якщо ви хочете мені щось сказа­т, то ось я тут. Чи ви послали по мене лише для того, щоб потішитись, ображаючи старого?

Відповіді не було. Овід одвернувся і лежав, при­кривш рукою очі.

— Мені дуже шкода турбувати вас,— хрипко промовив він нарешті,— але дайте мені трохи води.

На вікні стояв кухоль з водою. Монтанеллі встав і приніс його. Обнявши одною рукою хворого, щоб допомогти йому підвестися, він раптом відчув, як вог­к, холодні пальці, немов кліщі, стисли йому руку.

— Дайте мені руку... швидше... на хвилину,— прошепотів Овід.— Хіба вам важко? Тільки на хвилину.

Він сховав лице на плечі Монтанеллі, все тіло його тремтіло.

— Випийте води,— сказав Монтанеллі, трохи по­мовчавш.

Овід мовчки послухався. Потім знову ліг і закрив очі. Він і сам би не міг пояснити, що з ним трапи­лос, коли рука Монтанеллі торкнулась його щоки. Він тільки знав, що за все своє життя ніколи не по­чува нічого жахливішого.

Монтанеллі присунув стілець ближче до ліжка і знов сів. Овід лежав нерухомо, як мертвий, і лице в нього посиніло й витяглось. Після довгого мовчан­н він розплющив очі і спинив на Монтанеллі мо погляд.

— Дякую,—промовив він.—Вибачте... здається, ви щось питали мене?

— Вам не можна зараз говорити. Якщо у вас є що сказати мені, я прийду завтра.

— Будь ласка, залиштесь, ваше преосвященство. Серйозно, я цілком здоровий. За останні дні я, прав­д, щось трохи розклеївся, та й то наполовину це бу прикидання. От хоч спитайте у полковника.

— Я роблю власні висновки,— спокійно відповів Монтанеллі.

— Так само і полковник, і, знаєте, часом вони в нього дуже дотепні.

Д-д-дивлячись на нього, в-в-важ-ко повірити, але іноді в нього виникають ор-р-ригі-нальні думки. Наприклад, у п'ятницю — здається, то була п'ятниця, останнім часом я щось плутаю дні — я попросив д-д-дозу опіуму — це вже я пам'ятаю чу­дов. То він прийшов до мене й каже, що виконав мов прохання тільки тоді, як я скажу, хто відчинив б-б-бра-му. Я навіть можу точно повторити його с-с-слова: "Якщо вам справді боляче, то скажете; коли ж ні, то це буде для мене д-д-доказом, що ви прикидаєтесь". Тоді це не з-з-здалось мені таким комічним.

Але це ж надзвичайно с-с-смішно.

Він несподівано вибухнув якимсь різким неприєм­ни сміхом. Потім, круто повернувшись до мовчаз­ног Монтанеллі, почав говорити усе швидше й швид­ш, так заїкаючись, що його важко було зрозуміти.

— А вам не с-с-смішно? 3-з-звичайно, ні. Хіба у

благочестивих людей є почуття гумору? Вам усе здає­тьс т-т-трагічним.

Наприклад, тієї ночі в с-с-соборі —

який у вас був урочистий вигляд. Та й у мене була

п-п-патетична постать у ролі богомольця. М-м-мабуть,

ви не бачите нічого с-с-смішного навіть у тій справі, ради якої прийшли сюди?

Монтанеллі підвівся.

— Я прийшов вас вислухати. Але ви сьогодні за­надт схвильовані, щоб говорити. Хай краще лікар дасть вам чого-небудь заспокійливого, і ми поговори­м завтра, коли ви як слід виспитесь.

— В-в-висплюсь? О, ваше преосвященство, я ще встигну виспатись, коли ви дасте згоду на план пол­ковник. Унція с-с-свинцю — ч-ч-чудовий заспокійли засіб.

— Я вас не розумію,— сказав Монтанеллі, враже­н дивлячись на Овода.

Овід знову розсміявся.

— Ваше преосвященство, ваше преосвященство! Правд-д-дивість — головна християнська ч-ч-чеснота. Невже ви думаєте, що я не знаю, як полковник д-д-до-магається вашої згоди на військовий суд? Краще вже д-д-дайте її, ваше преосвященство. Усі ваші б-б-брати прелати давно б уже зробили так на вашому місці. І ви б заподіяли цим т-т-так багато добра і так м-м-ма-ло зла. Справді, це не варто тих безсонних ночей, що ви провели у ваганні.

— Будь ласка, перестаньте хоч на хвилину смія­тис,—перебив його Монтанеллі,—скажіть мені, звід­к ви це знаєте? Хто вам сказав?

— А хіба полковник ніколи не казав вам, що я диявол, а не людина? Ні? А мені-то частенько. І в ме­н таки справді є диявольський дар відгадувати чужі думки. Знаю я й ваші. Ви, ваше преосвященство, вва­жаєт мене дуже неприємною людиною, і, боячись за свою чутливу совість, ви дуже хотіли б, щоб хтось інший вирішив мою долю. Хіба не вгадав?

— Слухайте,— сказав кардинал дуже серйозно і знов сів коло нього.— Звідки б ви не довідались про це, але кажете правду. Полковник Феррарі боїться, що ваші друзі спробують ще раз улаштувати вам вте­ч, і хоче цьому запобігти...

тим способом, про який ви говорили. Бачите, я з вами цілком щирий.

— Ваше преосвященство завжди с-с-славився своєю щирістю,— вставив Овід голосом, сповненим болю.

— Ви, звичайно, знаєте,— провадив далі Монта­нелл,— що по закону я не маю ніякої влади у світських справах. Я єпископ, а не легат. Але в цій окру­з я користуюсь великим впливом, і полковник, пев­н, не наважиться на такий крайній захід, не діставши од мене принаймні хоч мовчазної згоди. Досі я рішу­ч протестував проти його плану, але він уперто на­магаєтьс переконати мене і запевняє, що в четвер, коли в місті збереться сила люду, щоб взяти участь в процесії, треба сподіватися збройної спроби влаш­туват вам втечу, яка, напевне, скінчиться кровопро. Ви мене слухаєте?

Овід байдуже дивився у вікно. Він обернувся і стомлено відповів:

— Так, я вас слухаю.

— Може вам справді важко сьогодні вести таку розмову? Краще я прийду вранці. Справа дуже сер­йозн, і я хочу від вас цілковитої уваги.

— Мені хотілося б покінчити з цим сьогодні,— промовив Овід тим самим тоном.— Я чую все, що ви кажете.

— Якщо справді через вас країні загрожують за­колот й кровопролиття, то, йдучи проти плану пол­ковник, я беру на себе страшну відповідальність; я гадаю, що в його словах деяка правда все ж є. Але мені здається, що на рішення полковника певною мі­ро впливає його особиста неприязнь до вас і, мож­лив, він перебільшує небезпеку. Особливо в цьому я переконався сьогодні, коли побачив цю обурливу жорстокість. ..