— Тому я так довго й не приносив,— пояснив солда.—Він просив не давати нікому, крім вас, а я не
міг вибратись раніш, дуже вже стежать. Та треба було
ще позичити цю одежину.
Він поліз за пазуху. Надворі було жарко, і згорнути листок паперу, що він витяг, був не тільки брудний і пом'ятий, але й вогкий. Він постояв з хвилин, переступаючи з ноги на ногу, потім почухав собі потилицю.
— Ви ж нікому не кажіть,— несміливо промовив він, кинувши на неї недовірливий погляд.— Я рискува життям, ідучи сюди.
— Звичайно, я не скажу нікому. Почекайте хвилинк.>
Він повернувся до дверей, але Джемма спинила його й полізла по гаманець.
Ображений, він одсахнувся.
— Не треба мені ваших грошей,— сказав він грубуват.— Я зробив це для нього, бо він просив мене.
Для нього я зробив би й більше. Він був дуже добрий
чоловік...
Солдат запнувся, і Джемма глянула на нього. Він витер очі брудним рукавом.
— Ми мусили його розстрілювати,— прошепотів
він,— я і мої товариші. Солдат повинен слухатися
наказів. Одразу не влучили і мусили стріляти ще... а
він сміявся з нас і називав новобранцями... Він був
дуже добрий чоловік...
Запало довге мовчання. Потім солдат випростався, незграбно віддав честь і пішов.
Кілька хвилин Джемма стояла непорушно з листо у руці, потім сіла коло відчиненого вікна й почал читати. Лист був написаний олівцем, дуже гу, і деякі місця важко було розібрати. Але два перш слова — англійські — зразу впадали в око.
"Люба Джім!"
Рядки раптом розпливлись, оповилися туманом. І вона втратила його знов! Знов втратила! Побачивши це давнє дитяче ім'я, вона з новою силою відчула всю безнадійність своєї втрати і в сліпому відчаї простягл руки, немов уся вага землі, що лежала над ним, здавила їй серце.
Потім узяла лист і читала далі:
"Завтра вдосвіта мене розстріляють. Я обіцяв тобі все розповісти, і коли я хочу виконати свою обіцянк, то мушу зробити це зараз. Але, зрештою, багато розповідати й не треба. Ми завжди розуміли одне одного без зайвих слів, навіть як були ще далі.
Отже, бачиш, моя люба, нічого було побиватися, що ти колись мене вдарила.
Звичайно, тоді це було тяжко. Але пізніше я зазнав багато інших ударів, так само тяжких, і все ж пережив їх, а за деякі навіть іще й відплатив. І тепер я знов, як рибка в нашій дитячі книжці (забув її назву),— "живу і б'ю хвостом".
Правда, це вже востаннє, бо приспіє ранок і — finita la comedia1.
Комедія скінчилась (франц.)
Ти і я перекладемо це так: мандрівний цирк закінчивс, і ми складемо подяку богам за те, що вони такі милостиві до нас. Це не. дуже багато, але хоч що-небудь. Ми повинні бути вдячними...
Щодо завтрашнього ранку, то я хотів би, щоб і ти і Мартіні як слід зрозуміли, що я цілком щасливий, всім задоволений і не міг би просити кращої долі. Перекаж це йому від мене. Мартіні славний хлопчина й гарний товариш, і він зрозуміє.
Бачиш, люба, я знаю, що вся ця темнота, повертаючися знов до таємни судів та страт, робить нам тільки добро, а собі лихо, і знаю я також, що коли ви, тобто ті, що лишаютьс жити, держатиметесь один одного і як слід їх битимете, то побачите великі події. Я ж вийду завтра у двір з таким легким серцем, як у дитини, що їде додом на канікули. Свою пайку до нашої спільної справ я вже вніс, і смертний вирок доводить, що зробив — це сумлінно. Вони убивають мене, бо бояться. А чого ще людина може бажати?
А втім, я бажаю ще одного. Людцна, що йде на смерть, має право на деякі примхи, і моя примха сказат тобі, чому я був такий грубий з тобою і так довго не міг забути давніх образ.
Ти, звичайно, й сама розумієш чому, але мені прост приємно написати ці слова.
Я кохав тебе, Джеммо, коли ти була ще маленькою незграбною дівчин-. кою в ситцевому платті і носила кіску з мишачий хвостик, і я кохаю тебе й досі.
Пам'ятаєш той день, коли я поцілував тобі руку, а ти так жалісно попросил аніколи цього не робити"? Це була негарна витівк, я знаю, але ти вже пробач. А тепер я цілую папі, де написано твоє ім'я. Отже, я поцілував тебе двічі і обидва рази без твоєї згоди.
От і все. Прощай, моя люба!"
Підпису не було, але в кінці стояв уривок з вірша, який вони учили разом ще дітьми.
Чи живу я, чи помру, Я щаслива мушка.
Через півгодини в кімнату ввійшов Мартіні. Півжитт він провів коло Джемми в мовчанні, але тепер, упустивши оголошення, яке ніс показати їй, раптом обняв її.
— Джеммо! Що таке? Та не ридайте ж так, ви ж ніколи не плакали! Джеммо!
Джеммо! Кохана!
— Нічого, Чезаре. Я вам потім скажу... Я... не мож зараз говорити про це.
Вона поспіхом поклала в кишеню залитий слізьми лист і висунулась у вікно, щоб сховати обличчя. Мартін закусив губу. Після всіх цих років він зрадив себе, мов школяр, а вона навіть і не помітила.
— Дзвонять у соборі,— сказала вона трохи згодом і, опанувавши себе, обернулась до Мартіні.— Певно, хтось умер. — Про це я й прийшов вам сказати,— відповів Мартіні звичайним своїм голосом. Він підняв з підлог оголошення і дав його Джеммі.
Щойно надруковане великим шрифтом і облямован чорною рамкою оголошення оповіщало:
"Наш улюблений єпископ, його преосвященство кардинал, монсиньйор Лоренцо Монтанеляі несподіван помер у Равенні від розриву серця".
Вона швидко глянула на Мартіні, і той, знизавши плечима, відповів на невисловлену думку в її очах:
— Що ж, Джеммо. Розрив серця — слова нічим не
гірші від інших.