Овід

Сторінка 70 з 78

Етель Ліліан Войнич

Тут він глянув на ремені й кайдани, що лежали на підлозі, і вів дали

— Якщо я згоджусь, я убиваю вас; якщо відмов­л — рискую вбити невинних людей. Я багато думав над цим і докладав усіх сил, щоб знайти якийсь вихід з цього страшного становища. І нарешті я вирішив.

— Убити мене і врятувати невинних людей? Це єдине рішення, до якого може прийти християнин. "Якщо права рука спокушає тебе..." і так далі. Я не м-м-маю честі бути правою рукою вашого преосвя­щенств, до того ж поводився з вами ганебно — вис­ново ясний. Тільки хіба ви не могли сказати мені це без такої довгої передмови?

Овід говорив стомленим, байдужим, повним пре­зирств голосом, як людина, якій усе набридло.

— Ну? — спитав він, трохи помовчавши.— Так ви вирішили, ваше преосвященство?

— Ні.

— Овід обернувся, заклав руки за голову ї подивив­с на Монтанеллі напівзаплющеними очима. Карди­на, низько схиливши голову, замислився і легенько постукував рукою по спинці стільця. О, давня, така знайома звичка!

— Я вирішив,— мовив Монтанеллі, підводячи го­лов,— зробити так, як, мабуть, ще ніхто не робив. Коли, мені сказали, що ви хочете мене бачити, я по прийти до вас і віддати все у ваші руки.

— У... мої руки?

— Синьйоре Ріварес, я прийшов до вас не як кар­дина, не як єпископ і не як суддя. Я прийшов до вас, як людина до людини. Я не прошу вас сказати мені, чи ви знаєте щось про змову, якої боїться полковник. Я чудово розумію, що коли б ви й знали, то це ваша таємниця і ви не скажете. Але я прошу вас постави­т себе на моє місце. Я вже старий, і, безперечно, мені недовго лишилося жити. Я хотів би зійти в мо з незаплямованими кров'ю руками.

— А досі вони ще не були заплямовані, ваше пре­освященств?

Монтанеллі трохи зблід, але спокійно говорив далі:

— Все своє життя я повставав проти насильства

і жорстокості, де 6 я з ними не зустрічався. Я завжди

був проти смертної кари в усіх її формах. Я проте­стува і продовжую й тепер виступати проти військових судів, за це я був впав у немилість при минулому

папі. Досі всю свою владу і вплив я використовував

на діла милосердя. Прошу вас вірити, що я кажу прав­д. Тепер я маю зробити цей вибір. Відмовившись, я

ставлю місто під загрозу повстання з усіма його на­слідкам. І це щоб урятувати життя людині, яка глумиться над моєю вірою і ображає мене особисто —

хоч це, звичайно, дрібниці — і яка, я певен, поверне

життя своє, коли їй дарувати його, на все лихе. Але

все ж ідеться про те, щоб урятувати людське життя.

Він помрвчав. хвилину і казав далі:

— Синьйоре Ріварес, усе, що я знаю про ваше ми­нул, дає мені право вважати вас за легковажну, жор­сток і безпринципну людину. До певної міри я цієї

думки й тепер. Але за останні два тижні ви показали

мені, що ви людина відважна і віддана своїм товари­ша. Ви здобули любов і пошану солдатів, а це не кожен зуміє. І тоді мені спало на думку, що, може, я помилився і ви кращий, ніж здаєтесь. До цього кра­щог в вас я й звертаюся і благаю сказати мені чес­н й щиро — що зробили б ви на моєму місці?

Запанувало довге мовчання. Потім Овід глянув на Монтанеллі.

— В усякому разі я вирішив би сам і не боявся б

наслідків своїх вчинків. І не став би лицемірно й бо­ягузлив перекладати рішення на плечі інших, як це

роблять полохливі християни.

Напад був такий несподіваний і його сила й зав­зятіст так дивно суперечили тій недавній байдужос­т, яка відчувалася в Оводі ще за мить перед тим, що —здавалося, ніби він скинув маску.

— Ми, атеїсти,— палко говорив він,— розуміємо, що коли людина несе якийсь тягар, то повинна сама його нести, аж поки вистачить сили; а як упаде під ним, то що ж, тим гірше для неї. А християнин іде скаржитись до бога або до своїх святих, а коли вони не допомагають йому, то до своїх ворогів: вічно шу­ка спину, куди б перекласти свій тягар. Хіба у ва­ші біблії, требнику та інших брехливих богослов­ськи книжках нічого не сказано, як вийти з такого становища, що ви прийшли до мене й питаєте, що вам робити? Та що це таке! Невже я ще не досить натер­півс і ви хочете відповідальність з себе перекласти на мої плечі?

Кінець кінцем, ви лише уб'єте атеїста, людину, яка підриває релігію. Справді, це невели злочин.

Він спинився, задихаючись, і раптом вибухнув знов:

— І ви ще кажете про жорстокість! Адже ж цей

клапоухий осел і за рік не міг би мене вимучити так,

як ви. У нього на це не вистачило б глузду. Усе, що

він може надумати, це туго затягати ремені, а як во­н далі не затягуються, ото вже й край його винахідливості. Це й дурень може зробити. А от ви співаєте

іншої: "Будь ласка, підпишіть самі собі смертний ви­ро, а то я занадто м'якосердний". Спр.авді, треба

бути християнином, щоб додуматись до такої гидо­т,— лагідним, співчутливим християнином, який

блідне, побачивши туго затягнутий ремінь. Коли ви

ввійшли сюди, немов ангел милосердя, вражені варварством полковника, мені наперед треба було знати, що справжні муки почнуться тільки тепер! Чого ви так дивитесь на мене? Згоджуйтеся, звичайно, і йдіть додому обідати. Усе це не варто такого клопоту. Ска­жіт своєму полковникові, що він може розстріляти мене, повісити, одним словом, як йому зручніше, може навіть засмажити живим, коли це його хоч тро позабавить,— і хай тільки скоріше!

Овода трудно було впізнати. У нестямі від гніву й розпачу він важко дихав і весь тремтів, а очі його так і сипали зеленими іскрами, немов у, розлюченого кота.

Монтанеллі встав і мовчки дивився на нього. Він не знав причин цих безумних докорів, але розумів, що так хвилюватися могла лише людина, доведена до краю, і, зрозумівши це, забув про всі образи.

— Заспокойтеся,— вимовив він.— Я не хотів так вразити вас. Справді, у мене й на думці не було пе­рекласт на вас свій тягар, бо вам і так надто важко.

Я ніколи ще свідомо не робив так ні з одним живим створінням....

— Брехня! — крикнув Овід, виблискуючи очи­м.— А єпіскопство?

— Єпіскопство?

— А, ви вже забули? Як легко ви все забуваєте! "Коли хочеш, Артуре, я напишу, що не можу їхати". Я мусив .вирішувати за вас у дев'ятнадцять років!

Якби це не було так гидко, воно було б смішно!

— Доволі! — розпачливо вигукнув Монтанеллі, схопившись руками за голову.