Тоді знову опустив їх і повагом рушив до вікна. Сів на підвіконні, спершись плечем об грати, і притулився до них лобом. Овід, тремтячи з голови до ніг, лежав і дивився на нього.
Нарешті Монтанеллі підвівся і знов підійшов до нього. Губи в кардинала були якісь попелясті.
— Дуже шкода,— промовив він, марно намагаючис говорити своїм звичним спокійним тоном,— але
я мушу йти додому. Мені щось нездужається.
Він трусився, як у гарячці. Від люті Овода вмить не лишилось і сліду.
-— Padre, невже ви не розумієте?.. Монтанеллі відсахнувся і закам'янів.
— Тільки не це,— прошепотів він нарешті.— Господ, усе. що твоя воля, тільки не це! Я божеволію...
Овід підвівся на лікті і взяв його тремтячі руки в свої.
— Padre, невже ви не розумієте, що я не потонув?
Руки Монтанеллі враз зледеніли й заклякли. Настал мертве мовчання. Потім Монтанеллі став на коліна і сховав обличчя на грудях Овода.
Коли він підвів голову, сонце вже сіло і на заході догоряло червоне полум'я.
Вони забули час і місце, життя і смерть. Обидва забули навіть, що вони ворог.
— Артуре,—прошепотів Монтанеллі,—невже це справді ти? Ти вернувся до мене з мертвих?
— Із мертвих,— повторив Овід, здригнувшись. Він лежав, поклавши голову на плече Монтанеллі, немов хвора дитина в обіймах матері.
— Ти вернувся до мене... нарешті вернувся! Овід тяжко зітхнув.
— Так,— промовив він,— і ви мусите зі-мною змагатис або вбити мене.
— Мовчи, carino. До чого все це тепер? Ми немов двоє дітей, що заблудилися в пітьмі і вважали один одного за примару. Тепер ми знайшли один одного і вийшли на світло. Мій бідний хлопчику, як змінивс ти, як ти змінився!
У тебе такий вигляд, ніби ціли океан земного лиха пройшов над тобою. А колись" у тобі буяло життя. Артуре, невже це справді ти? Мені так часто снилося, що ти вернувся до мене, але я прокидався, і навколо було порожньо й темно. А що Як знов прокинусь і побачу, що все це сон? Дай мені переконатися, що це все правда, розкажи, як усе це сталося.
— Дуже просто. Я заховався на вантажному судн і проїхав до Південної Америки.
— А там?
— Там я... жив, коли це можна назвати життям, поки... З того часу, як ви навчали мене філософії, я побачив багато дечого, крім духовних семінарій. Ви кажете, що я вам снився... ви мені теж...
Він замовк, здригнувшись.
— Якось,— почав він знов,— я працював на рудник в Еквадорі...
— Не як шахтар?
— Ні, як попихач у шахтарів; разом з китайцями-кулі ‘ робив усяку випадкову роботу. Ми спали в бараці коло самого спуску в шахту. Однієї ночі — я був тоді хворий на ту саму хворобу, що й тепер, і носив каміння під палючим сонцем,— я, певно, марив, бо бачи, як ви ввійшли у двері. В руках у вас було роз'яття, як он там на стіні. Ви молилися і пройшли повз мене, не повернувшись. Я гукнув вас, благаючи допомогти мені, просив дати мені отрути або ножа, чого-небудь, щоб покінчити з усім, поки я не збожеволі. А ви...
Він закрив однією рукою очі. Другу все ще стиска Монтанеллі.
— Я бачив з вашого обличчя, що ви чуєте, але ви
навіть не оглянулись. Ішли собі далі й молилися. Коли
ви скінчили й поцілували розп'яття, ви глянули на
мене й прошепотіли: "Артуре, мені дуже жаль тебе,
але я не смію цього показувати. Він гніватиметься".
Я глянув на дерев'яного бога и побачив, що він сміється. Коли я прокинувся і навколо був барак і кулі,
я все зрозумів. Мені стало ясно, що ви більше дбаєте
про те, щоб зберегти ласку свого диявольського бога,
ніж врятувати мене з пекла. І я завжди пам'ятав це.
Забув тільки тепер, коли ви торкнулися мене. Я ж
хворий, і колись я любив вас. Але між нами нічого
не може бути, тільки війна, війна і війна. Нащо ви
держите мою руку? Хіба ви не розумієте, що, поки ви вірите у свого Ісуса, ми можемо бути тільки ворогами?
Монтанеллі схилив голову і поцілував понівечену руку.
— Артуре, як же мені не вірити в нього? Коли я не втратив віри за всі ці жахливі роки, звідки ж візьметьс у мене сумнів тепер, коли він вернув тебе мені? Не забувай, я думав, що убив тебе.
— Вам ще доведеться зробити це.
— Артуре! — то був крик, повний справжнього "жаху, але Овід, немов не чуючи, вів далі:
— Будемо говорити чесно, без ніяких викрутів. Ми з вами стоїмо на різних краях безодні, і нічого надіятис простягти один одному руку. Якщо ви не можете
1 Кулі — чорнороби, що возять вантаж замість коней.
або не хочете відмовитися од цього,— він кинув погля на розп'яття, що висіло на стіні,— то мусите зго на те, щоб полковник...
— Згодитися! Боже мій, згодитись! Артуре, та я ж
люблю тебе!
Лице Овода пересмикнулось від болю.
— Що ж ви любите більше, мене чи це?
Монтанеллі повільно підвівся. Його душу охопив
жах, він увесь якось ослаб і побляк, немов прибитий морозом листок. Він прокинувся, і перед ним знову була порожнеча й тьма.
— Артуре, май до мене хоч трохи жалю.
— А у вас багато було до мене жалю, коли ви
своєю брехнею погнали мене на цукрові плантації?
Ви здригаєтесь — ах, ви, м'якосердні святоші! І це людин з божою душею, людина, яка все життя кається
в своєму гріху! Ніхто ж не помре, крім її сина. Ви
кажете, що любите мене? Занадто дорого коштувала
мені ваша любов. Невже ви думаєте, що я можу забут минуле і знов зробитися колишнім Артуром від кількох теплих слів? Забути, що я мив посуд у брудни кублах і доглядав коней у фермерів, гірших тварюк, ніж їхня скотина? Що був блазнем у ковпаку
з бубонцями в мандрівному цирку, був на побігеньках
у матадорів1 під час бою биків, був рабом кожного,
кому заманулося б сісти мені на шию. Забути, як
я голодував, як на мене плювали й топтали ногами,
як жебрачив, прохаючи хоч запліснявілих недоїдків,
а мені відмовляли, бо собаки мали перше право на
них? Та що там казати! Хіба я можу розповісти вам
усе, що ви мені заподіяли? А тепер ви любите мене?
Чи сильно ж ви мене любите? Досить сильно, щоб відмовитис ради мене од свого бога? Що він зробив
для вас, цей вічний Ісус, що він вистраждав через
вас, що ви любите його більше за мене? Чи не за простромлен руки він такий дорогий вам? То гляньте на
мої. Подивіться тут, і тут, і тут...
Він розірвав сорочку і показав свої страшні рубці.