Овід

Сторінка 68 з 78

Етель Ліліан Войнич

— Невже ви справді думаєте, що небезпечно на­ближатис до хворої беззбройної людини, проти якої ще й ужито "дуже невинних заходів фізичного впливу"?

Монтанеллі говорив дуже лагідно, але полковник відчув у його голосі приховану зневагу і спалахнув від гніву.

— Звичайно, ваше преосвященство, ви можете робити, як хочете,— сухо відповів він.— Я лише хотів

позбавити вас неприємності вислухувати жахливе бо­гохульств цієї людини.

Полковник стояв, церемонно виструнчившись, об­личч у нього було зовсім дерев'яне. Його дуже об­разил поводження з ним Монтанеллі, і він виявив це незвичайною сухістю тону.

— Коли ваше преосвященство бажали б відвідати в'язня? — спитав він.

— Я піду до нього зараз.

— Як вашому преосвященству буде завгодно. Як­щ ваша ласка почекати кілька хвилин, я пошлю кого-небудь попередити його.

Полковник одразу спустився з свого офіціального п'єдесталу. Він не хотів, щоб кардинал побачив ре.

— Дякую. Я хочу бачити його без ніяких попере­джен і зараз же піду до фортеці. До побачення, полковнику. Завтра я дам відповідь.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Почувши, як відімкнулись двері камери, Овід з якоюсь млявою байдужістю одвернув очі. Він думав, що це йде полковник мучити його новим допитом. Вузькими сходами йшло кілька солдатів, стукаючи об стінку карабінами. Хтось поштиво промовив:

— Тут дуже круто, ваше преосвященство.

Овід судорожно підхопився і відразу ж упав назад, задихаючись під болісним тиском ременів.

Монтанеллі ввійшов із сержантом і трьома варто.

— Прошу, ваше преосвященство, трохи почека­т,— схвильовано сказав сержант. — Зараз вам принесуть стілець. Вибачте, ваше преосвященство, якби ми

знали, що ви прийдете, то приготувались би.

— Ніяких приготувань не треба. Будь ласка, за­лишт нас удвох і чекайте мене з своїми людьми внизу.

— Слухаю, ваше преосвященство. От стілець. До­звольт поставити його коло ліжка?

Овід лежав з заплющеними очима, однак почував, що Монтанеллі дивиться на нього.

— Здається, він спить, ваше преосвященство,— по­ча сержант, але Овід розплющив очі.

— Ні,— сказав він.

Коли солдати виходили з камери, їх спинив вигук Монтанеллі. Обернувшись, вони побачили, що він на­хиливс над ліжком і розглядає ремені.

— Хто це зробив?

Сержант узяв під козирок.

— З особливого наказу полковника, ваше преосвя­щенств.

— Я нічого про це не знав, синьйоре Ріварес,— промовив Монтанеллі повним відчаю голосом.

— Я ж казав вашому преосвященству,— відповів Овід з жорстокою посмішкою,— що ніколи й не спо­дівавс, щоб мене гладили по голівці.

— Сержанте, коли це зроблено?

— Після того як ув'язнений намагався утекти, ва­ш преосвященство.

— Більше як два тижні тому? Принесуть ніж ї не­гайн розріжте ремені.

— Вибачте, ваше преосвященство. Лікар теж хо­ті зняти їх, але полковник Феррарі не дозволив.

— Негайно принесіть ніж.

Монтанеллі не підвищив голосу, але солдати ба­чил, що він аж пополотнів од гніву. Сержант дістав з кишені складаний ніж і нахилився, щоб розрізати ремінь на руці в'язня, але зробив це незграбно і ще тугіше затяг його. Незважаючи на всю свою терпля­чіст, Овід здригнувся й закусив губу. Монтанеллі поспішно підійшов до ліжка.

— Ви не вмієте. Дайте мені ніж,—сказав він сер­жантов.

— А-а-а! — Овід глибоко зітхнув від полегкості й витяг руки, коли впали ремені. Монтанеллі одразу ж перерізав і ті, що зв'язували ноги.

— Зніміть ще кайдани, сержанте, і йдіть сюди. Мені треба з вами поговорити.

Він став біля вікна і чекав, поки сержант звільнить в'язня від кайданів.

Потім сержант підійшов до нього.

— Розкажіть мені все, що тут робилося,— сказав

Монтанеллі.

Сержант, нічого не приховавши, розповів йому все, що знав про хворобу Овода, про "дисциплінарні за­ход" і про даремні спроби лікаря полегшити станови ще в'язня.

— Мені здається, ваше преосвященство,— додав він,— полковник хотів використати ремені, щоб при­мусит в'язня дати потрібні йому свідчення.

— Свідчення?

— Так, ваше преосвященство. Я чув позавчора, як він обіцяв Ріваресові зняти їх, якщо той,— тут він глянув на Овода,— відповість на одне його запи.

Монтанеллі стукнув кулаком по підвіконню, і сол­дат перезирнулися: вони ніколи ще не бачили лагід­ног кардинала розгніваним.. Щодо Овода, то він за­бу про існування всіх тих, що були в його камері; він забув про все на світі, крім фізичного почуття волі. У нього звело все тіло, і тепер він потягався, пе з боку на бік, відчуваючи полегкість,

— Можете йти, сержанте,— сказав кардинал.— Не турбуйтесь про те, що порушили дисципліну. Ви по­винн були відповідати мені.

Дивіться ж, щоб ніхто

не заважав. Я вийду сам, коли скінчу.

Коли двері за солдатами зачинилися, Монтанеллі

сперся на підвіконня і дивився кілька хвилин на за­хі сонця, щоб дати Оводові трохи відпочити.

— Мені казали,— промовив він нарешті, сідаючи

коло ліжка,— що ви хотіли побачитися зі мною на

одинці. Коли ви почуваєте себе досить добре, щоб

говорити, я до ваших послуг.

Монтанеллі говорив дуже сухо і звисока, що вза­гал було йому не властиво. Поки Овід лежав у кай­дана, він був для нього просто скривдженою закато істотою, але тепер він пригадав останнє їхнє щ побачення і смертельну образу, якої той завдав йому. Овід дивився на Монтанеллі, недбало підперши рукою голову. Він якось умів прибирати гарну позу, і поки лице його лишалось у тіні, важко було догадатися, скіль­к лиха зазнав він у своєму житті. Але коли підвів голову, при ясному вечірньому світлі зразу стало вид­н, який він був блідий і змучений і як виразно по­значилис на ньому страждання останніх днів. Гнів Монтанеллі вмить зник.

— Здається, ви були тяжко хворі,— сказав він.—

Дуже шкода, що я нічого не знав, як тут з вами по­водятьс. Я припинив би все це раніш.

Овід знизав плечима.

— На війні всі засоби добрі,— холодно промовив він.— Ваше преосвященство протестує проти кайда­ні з погляду християнства, тобто спираючись на пев­н теорію. Але не можна ж сподіватися цього й від полковника. Він, безперечно, не хотів би зазнати цього на своїй шкурі, так само як і я. Але це вже питання особистої вигоди. У даному разі я — переможений, то чого ж ви хотіли б? Це дуже люб'язно, ваше преосвя­щенств, що ви прийшли сюди. Хоч, очевидно, до цього вас спонукало християнське вчення. Відвідува­т ув'язнених... Ах так! Я й забув: "І хто напоїть од­ног з малих цих" і так далі. Це не дуже похвально, але "один з малих цих" вам надзвичайно вдячний.