Овід

— Тільки обережно. Там свіжі яйця. Кетті принес­л їх сьогодні вранці з Монте Оліветто. А оце вам кілька різдвяних троянд, синьйоре Ріварес. Я знаю, ви любите квіти.

Вона сіла до столу і почала підрізати стебла у кві­ті, щоб поставити їх у воду.

— Ну, Ріварес,— сказав Галлі,— чим же скінчи-лось те полювання на пуму?

— А! Галлі розпитував мене про життя в Півден­ні Америці, синьйоро, і я почав йому розповідати, де покалічив собі руку. Це було в Перу. Полюючи на пуму, ми вбрід переходили річку. Я вистрілив у звіра, але порох не загорівся, бо змок у воді. Звичайно, пума не стала чекати, поки я вистрілю вдруге, ну, оце й наслідки.

— Невесела пригода!

— Не така вже й страшна! Звичайно, разом з гар­ни довелося зазнати й лихого, але загалом цікаве то було життя. Наприклад, ловля змій...

Він почав оповідати всякі історії: то про аргентинську війну, то про бразильську експедицію, то про мисливські пригоди й сутички з дикунами та хижими звірами.

Галлі, захоплений, мов дитина, якій розпо­відают чарівну казку, раз у раз перебивав Рівареса запитаннями. Вразливий, як усякий неаполітанець, він любив усе надзвичайне. Джемма дістала з кошика плетіння і слухала мовчки, не відриваючи очей од роботи. Мартіні хмурився й нетерпляче совався на місці, бо тон оповідача здавався йому хвастовитим і самовдоволеним. Хоч тиждень тому він мимохіть дивувався надзвичайній мужності, з якою Овід зносив фізичні страждання, але все ж щиро не любив цього чоловіка, йому не подобалося все, що б той не робив.

— От де розкішне життя! — зітхнув Галлі з наїв­но заздрістю.— Не розумію, як ви зважились поки­нут Бразилію. Проти неї всі інші країни, певно, зда вам такими нудними.

— Найщасливішим я почував себе в Перу й Еква­дор,— сказав Овід.— Там справді чудово. Спека, зви­чайн, страшенна, особливо на прибережній смузі Еквадору, і до неї треба звикнути; зате природа така, що й у сні не примариться.

— Мене особисто,— зауважив Галлі,— вільне жит­т в дикому краї вабить більше, ніж краса природи. Там людина може відчувати свою людську гідність так, як ніколи не відчуєш її в наших містах.

— Так,— погодився Овід,— але...

Підвівши очі від плетіння, Джемма глянула на

нього. Він враз зашарівся і змовк. На хвилину запала тиша.

— Невже починається знов? — занепокоєно спи­та Галлі.

— Та ні, пусте. Ви вже йдете, Мартіні?

— Та пора вже. Ходім, Галлі, а то спізнимося.

Джемма вийшла разом з ними з кімнати і незаба­ро повернулася, несучи склянку молока із збитим яйцем.

— Будь ласка, випийте,— сказала вона м'яко, але

рішуче і знов узялась до плетіння. Овід безмовно

скорився.

З півгодини обоє мовчали. Нарешті Овід тихенько покликав її:

— Синьйоро Болла!..

Вона глянула на нього.

Не підводячи очей, він крутив у руках бахрому пледа.

— Ви не повірили тому, що я зараз оповідав? — почав він.

— Я була певна, що все це вигадки,— спокійно відповіла вона.

— Маєте рацію. Я весь час брехав.

— Це коли розповідали про війну?

— Та про все. На тій війні я не був зовсім, а щодо експедиції, то тоді, звичайно, зі мною трапилось кіль­к пригод, і майже все, що я розповідав, правда, але покалічився я не там. Ви впіймали мене на одній брехні, то краще я признаюсь у всьому.

— Чи не здається вам, що ви марно витрачаєте енергію, вигадуючи стільки небилиць? — сказала во­н.— Навряд чи це варто робити...

— Нічого не вдієш. Ви ж, певно, знаєте англійську приказку: "Не запитуй, то тобі й не брехатимуть". У мене зовсім немає охоти дурити людей, але мушу я щось відповідати, коли мене питають, де я став ка­ліко. А раз уже доводиться вигадувати, то треба, щоб виходило цікаво. Ви ж бачили, як тішився Галлі?

— Невже вам приємніше потішати Галлі, ніж ка­зат правду?

— Правду? — Він глянув на неї, держачи в руках одірваний кусок бахроми.— Ви хочете, щоб я сказав цим людям правду? Та краще вирвати собі язик.

Потім якось незграбно, з соромливою поспішністю він додав:

— Я ще нікому не говорив правди, але вам скажу,

коли хочете.

Вона мовчки поклала плетіння. Було щось глибоко зворушливе в тому, що цей черствий, потайний, не­приємни чоловік раптом захотів кинути якусь інтим таємницю до ніг жінки, яку він ледве знав іг вид­н, не любив.

Настало довге мовчання. Джемма дивилась на Ово­д. Він сперся ліктем на маленький столик, що стояв коло софи, і прикрив очі понівеченою рукою. Вона бачила нервове напруження пальців, бачила, як тіпав­с шрам на кисті. Вона підійшла до нього і тихенько покликала на ім'я. Він весь здригнувся й підвів голову.

— Я з-забув,— винувато промовив він.— Я хотів вам розказати про...

— Про пригоду, від якої ви потерпіли. Та якщо вам тяжко...

— Про пригоду? Але я потерпів не від пригоди, а від кочерги. Джемма вражено глянула на нього. Він одкинув назад волосся тремтячою рукою і, посміхнувшись, окинув її поглядом.

— Прошу, сідайте. Присуньте ближче стілець. Шкода, що я сам не можу цього зробити. Серйозно, той випадок був би просто знахідкою для Ріккардо, якби йому довелося тоді лікувати мене. Я помітив у нього пристрасть справжнього хірурга до поламаних кісток, а в мене тоді, здається, все, що тільки можна поламати, було зламане, крім шиї.

— І мужності,— м'яко додала вона.— Чи, може, ви зачисляєте її до того, що є у вас зламаного?

Він похитав головою.

— Ні, мужність мою потім так-сяк підправили ра­зо з усім іншим, що залишилось. Але тоді вона роз

летілася на скалки, немов розбита чашка. Це й є найстрашніше. Ага, я ж почав вам розповідати про

кочергу. Це трапилося... дайте пригадати... майже три­надцят років тому в Лімі.

Як я вже казав вам, Перу — чудовий край, але, звичайно, не для такого зли­дар, яким я був у ту пору. Я побував в Аргентині,

потім у Чілі, одним словом, блукав по всій країні

і здебільшого голодував. До Ліми я добрався на судні,

що везло з Вальпарайсо худобу. На це судно мене взяли за попихача. У самій Лімі я не міг знайти робо­т і подався до Калао пошукати щастя в доках. Як ви знаєте, в усіх портах є брудні кубла, де розважаються матроси. І от через деякий час я найнявся прислужу­ват в одному з тамтешніх гральних кубел. Я був там і за кухаря, і за більярдного маркера, подавав напої матросам та їхнім дамам. Робота не дуже приємна, але я був радий і їй. Принаймні я мав що поїсти, бачив людські обличчя, чув людські голоси — байду­ж, які то були люди. Ви, мабуть, цього не розумієте. Але я перед тим, захворівши на жовту гарячку, довгий час пролежав один у метиській халупі і з жахом зга­дува ті самотні години. Раз уночі мені веліли вики­нут за двері п'яного матроса, який, зійшовши на берег, одразу програв усі гроші і почав бешкетувати. Боячися, щоб мене не вигнали і знов не довелось голодувати, я мусив послухатись. Матрос був удвоє дужчий за мене, а я не дійшов ще й двадцяти двох років і після гарячки був кволий, мов кошеня. До то ж у нього в руках була кочерга.