Овід

Сторінка 41 з 78

Етель Ліліан Войнич

Овід з хвилину помовчав, глянув на Джемму крадь­ком, і розповідав далі:

— Очевидно, він хотів кінчити мене на місці, але робота в нього вийшла нечиста — він не добив мене якраз настільки, щоб я ще міг вижити. — А чому ніхто не заступився?' Невже всі зляка­лис одного?

Він глянув на неї і розсміявся.

— Хто це всі? Гравці та постійні гості кубла? Як

ви не розумієте? Я був їхній служник, їхня власність.

Вони стояли навколо і, звичайно, тільки потішалися.

Там — це найкраща розвага. Воно й справді забавно,

тільки не для того, над ким забавляються.

Джемма здригнулася.

— Чим же все це кінчилося?

— Цього я вам точно не скажу. Звичайно, після та­ко обробки людина кілька днів нічого не пам'ятає. Десь поблизу нагодився портовий лікар, і коли поба­чил, що я ще не вмер, хтось покликав його. Він так-сяк полагодив мене.

Ріккардо каже, що дуже погано, але, може, це в ньому говорить професіональна заздрість. В усякому разі, коли я отямився, мене взяла до себе з християнського милосердя якась стара

тубілка — хіба не смішно? Звичайно вона сиділа скор­чившис у кутку своєї хатини, курила чорну люльку, раз у раз плюючи на підлогу, і щось мугикала собі під ніс. Хороша була жінка. "Можеш,— каже,— спо­кійн вмирати, ніхто тебе не потурбує". Але в мене дуже розвинений дух суперечності, і я вирішив жити Повертатися знов до життя було не так легко, і тепер мені іноді здається, що не варта була шкурка вичин­к... Терпіння в старої було надзвичайне. Я проле­жа у неї в халупі — чекайте, скільки? — та майже чотири місяці і або маячив, немов божевільний, або лютував, як ведмідь, коли в нього болить вухо. Біль я почував страшенний, а характер мені ще в дитинстві попсували надмірним пещенням.

— А потім?

— Потім я трохи очуняв і виліз з тієї халупи. Тільки не думайте, що мені стало соромно зловжива­т добротою бідної жінки. Мені було не до того, але просто я не міг там більше лишатись. От ви казали про мою мужність. Якби ви бачили мене тоді! Звичай­н біль ставав нестерпним надвечір, коли починало смеркати, а вдень я лежав на самоті і стежив, як сон­ц сідає все нижче й нижче.

О, вам цього ніколи не зрозуміти. Я й досі не можу спокійно дивитись, як воно заходить.

Він довго мовчав.

— Потім я почав блукати по країні, шукаючи роботи. Я збожеволів би, якби лишився в Лімі. Добрався

до Куско і там... Але з якої речі мусите ви вислуховувати цю стару історію? В ній нема нічого цікавого...

Вона підвела голову і глянула на нього глибокими серйозними очима.

— Не говоріть зі мною таким тоном, я дуже прошу вас.

Овід закусив губу і відірвав ще кусок бахроми.

— Оповідати далі? — спитав він, трохи помов­чавш.

— Прошу. Тільки я боюся, що вам тяжко все це згадувати.

— А хіба я забуваю, коли мовчу? Навпаки, так ще гірше. Ви не думайте, що мене мучать самі ті події. Ні, мені боляче, що я тоді втратив над собою владу.

— Я не .зовсім вас розумію.

— Я хочу сказати, що майже втратив мужність, дійшов до межі, звідки починається боягузтво.

— Адже є межа терпіння у кожного з нас.

— Так; і людина, яка раз дійшла до неї, ніколи не знає, коли досягне її знову.

— Скажіть мені,— нерішуче спитала вона,— чому вам довелося так бідувати в двадцять років?

— А дуже просто. На батьківщині мені усміхалося щасливе майбутнє, але я втік звідти.

-*— Чому?

Він знов засміявся якимсь різким неприємним смі.

— Чому? Певно, тому, що був дурним, зарозумілим молокососом. Я виріс у дуже заможній родині, де мене так пестили, що світ мені здавався зробленим з рожевої вати й зацукрованого мигдалю. Але одного дня я довідався, що людина, якій я вірив, одурила мене. Що таке? Чому ви так здригнулися?

— Нічого. Будь ласка, розказуйте далі.

— Я дізнався, що весь час мене змушували вірити неправді. Звичайно, в цьому немає нічого страшного. Але ж я кажу, що був молодим і зарозумілим, думав, що брехунам місце в пеклі. Отже, я втік до Південної Америки і кинувся прожогом у нове життя, сам не знаючи, чи потону, чи випливу. У кишені в мене не було ні цента, я не знав жодного іспанського слова, а щоб заробити собі на хліб, не мав нічого, крім білих рук та звички до розкішного життя. Як і слід було сподіватись, я вскочив у справжнє пекло і перестав вірити у вигадане. А вскочив досить глибоко, бо ми­нул цілих п'ять років, перш ніж експедиція Дюпре витягла мене звідти.

— П'ять років! Який жах! І у вас не було друзів?

— Друзів? — Він з несподіваною злістю повернув­с до неї.— У мене ніколи не було друзів...

Але через хвилину, здавалося, засоромився свого вибуху і поспішно додав:

— Не беріть моїх слів близько до серця. Я занадто

вже згущаю фарби, а справді перші півтора року

мені жилось не так уже погано. Я був молодий і дужий і якось перебивався, поки той матрос не поклав

на мене своє тавро. Але тоді вже я не міг знайти

роботи, бо кому ж охота наймати каліку... Просто дивно, яким небезпечним знаряддям стає кочерга у вправних руках.

— Що ж ви робили?

— Усе, що траплялось. Один час був на побігень­ка у негрів, що працювали на цукрових плантаціях. Але й з цього я не мав користі, бо наглядачі завжди мене проганяли. Я був занадто кривий, щоб швидко повертатись, і не міг носити нічого важкого. До то­г ж у мене часто траплялись оці запалення, чи як вона зветься, та клята хвороба... Через деякий час я подався до срібних копалень. Але й тут не пощасти­л. Управителів смішила навіть сама думка найняти мене. Нарешті мені все це набридло, і я пішов на­вманн блукати по країні, сподіваючись, що, може, щось нагодиться.

— Блукати з покаліченою ногою? Йому болісно перехопило дихання.

— Я... я був голодний,—промовив він.

Вона відвернула трохи голову і сперлася на руку підборіддям.

З хвилину помовчавши, Овід знов почав говорити, і голос у нього бринів усе тихше й тихше.

— Отак я блукав і блукав, мало не збожеволів від

того блукання, але нічого не знайшов. Доплентався

до Еквадору, але там було гірше, ніж де. Часом мені

давали що-небудь запаяти — з мене непоганий жер­стяни — або посилали кудись із дорученням, а часом

траплялось почистити свинарник. Іноді ж... та вже й

не пам'ятаю. І от одного дня...

Його тонка смуглява рука раптом стислась у ку­ла, і Джемма, підвівши голову, занепокоєно глянула на нього. Овід сидів до неї в профіль, і вона бачила, як швидко й нервово билася жилка в нього на скро­н. Вона нахилилась до нього і ласкаво поклала на плече йому руку.