Овід

— Не треба кінчати. Вам надто тяжко про це го­ворит.

Він недовірливо глянув на її руку і вперто прова­ди далі:

— Одного дня я натрапив на мандрівний цирк.

Пригадуйте виставу, що ми якось дивилися з вами?

Ну, приблизно в такому роді був і той цирк, тільки

ще гірший, ще вульгарніший. Були там, звичайно, й

бої биків. Цирк розташувався на ніч край дороги, і

я підійшов попросити милостині. Дні стояли гарячі, а я дуже зголоднів, ну і...

знепритомнів коло їхнього намету. Тоді я міг так само легко зомліти, як зашну­рован в корсет школярка. Вони підібрали мене, дали вина й нагодували. А другого ранку... запропонували мені...

Він знову помовчав.

— їм потрібний був горбань або який-небудь ви­родо, посміховище, яке можна було б закидати апельсинними та банановими шкуринками. Ви тоді бачили блазня? Я теж був таким самим блазнем... два роки. Ну, я навчився витинати всякі штуки. Я був не такий спотворений, як їм треба, але цьому пособили, зробивши мені штучний горб і використавши як тіль­к можна покалічену руку і ногу. Крім того, блазен­ськ вбрання доповнювало враження. Єдине лихо було в тому, що я занадто часто хворів і не міг виступати. Часом, коли хазяїн цирку був у поганому настрої, він змушував мене виходити на сцену навіть під час припадку, і в такі вечори публіка, здається, особ­лив була задоволена. Раз, пригадую, виконуючи якийсь номер, я зомлів від болю... Коли я прийшов до пам'яті, глядачі товпились навколо мене і всі кричали...

— Досить! Я більше не можу!.. Ради бога, до­сит!

Джемма схопилася, обома руками затуляючи вуха. Він змовк і, глянувши на неї, побачив, що в очах її блищать сльози.

— Який же я ідіот! — пробурмотів він.

Вона відійшла од нього і якийсь час дивилась у вікно. Коли вона обернулась, Овід знов сидів, спер об стіл і закривши рукою очі.

Очевидно, він забув про її присутність, і вона мовчки сіла коло нього. Після довгої мовчанки вона поволі промовила:

— Я хочу у вас щось спитати.

— Що саме? — відповів він, не ворухнувшись.

— Чому ви тоді не перерізали собі горла?

Він глянув на неї здивовано.

— Від вас я не сподівався такого запитання,— сказав він.— А що ж було б із справою мого життя? Хто робив би її за мене?

— Ваша справа? Ага, розумію. Ви якось казали,

що стали боягузом. Але раз ви пройшли крізь усе це і все ж прямували до своєї мети, ви найсміливіша лю з усіх, кого я знала.

Він знову прикрив пальцями очі ї міцно, гаряче потиснув їй руку. Запанувала тиша, якій, здавалось, не буде краю.

Раптом чисте, свіже сопрано продзвеніло знизу із саду, і пролунали звуки веселої французької пі:

Eh, Pierrot? Danse, Pierrot!

Danse un peu, mon pauvre, Jeannôt!1

При перших же звуках Овід вирвав свої руки з Джемминих і відкинувся назад у крісло з глухим сто­гоно. Джемма взяла його руку в свої і стиснула, як стискають її людині під час тяжкої операції. Коли пісенька замовкла і пролунав сміх та аплодисменти, він поглянув на Джемму очима пораненого звіра.

— Так, це Зіта,— сказав він повільно,— зі своїми друзями-офіцерами. Вона хотіла прийти до мене уве­чер, перед приходом Ріккардо. Але я збожеволів би, коли б вона доторкнулась до мене.

— Але вона не знає,— м'яко заперечила Джем­м.— Вона й не підозріває, що завдає вам болю.

Новий вибух сміху почувся з саду. Джемма вста­л і відчинила вікно. Зіта, в розшитому золотом шар­ф, кокетливо пов'язаному на голові, стояла на садо­ві доріжці, піднімаючи букет фіалок, за оволодін­н яким сперечались три молоді офіцери-кавалеристи.

— Мадам Рені! — покликала Джемма. Обличчя Зі-ти потемніло, як грозова хмара.

— Що таке, мадам? — запитала вона, повертаю­чис і з викликом підводячи на неї очі.

— Чи не могли б ваші друзі розмовляти трохи тих­ш? Синьйору Ріваресу недобре.

Циганка кинула фіалки.

— Allez-vous en,— сказала вона, різко одвертаю

чись від здивованих офіцерів.— Vous m'embêtez, mes

sieurs 2.

1 Ей, П'єро! Танцюй, П'єсо!

Потанцюй-но, друг Жано!

2 Ідіть, панове! Ви мені набридли.

Вона повільно вийшла з саду. Джемма зачинила вікно.

— Вони пішли,— сказала вона, повертаючись до Овода.

— Дякую. Вибачаюсь, що потурбував вас.

— Які там турботи...

Він уловив вагання в її голосі.

— Ви не закінчили речення, синьйоро, якесь "але" залишилось у вас на думці.

— Якщо ви проникаєте в думки інших людей, то не ображайтеся за те, що там вичитаєте. Звичайно, не моя справа, але я не розумію...

— Моєї відрази до мадам Рені?

— Ні, як ви можете жити разом з нею, коли ви почуваєте до неї таку відразу? Це образливо для неї як для жінки і як...

— Як для жінки! — Він вибухнув різким сміхом.— Ви її називаєте жінкою?

Madame, ce n'est que pour rire! ‘

— Це ж некрасиво. Ви не маєте права говорити так про неї. Особливо іншій жінці.

Він одвернувся і широко розплющеними очима ди­вивс у вікно на призахідне сонце.

Джемма спустила штору і зачинила віконницю, щоб він не міг бачити, як воно заходить. Потім сіла коло іншого вікна і знов узялась до плетіння.

— Може, засвітити лампу? — спитала вона трохи

згодом.

Він похитав головою.

Коли надто стемніло, щоб плести, Джемма згор­нул свою роботу і поклала в кошик.

Деякий час вона сиділа склавши руки, мовчки дивлячись на нерухомо­г Овода.

Тьмяне вечірнє світло, падаючи на його об­личч, пом'якшувало черствий, насмішкуватий, самовпевнений вираз і поглиблювало трагічні лінії нав­кол рота.

По якійсь дивній асоціації вона згадала камінний хрест, що батько її поставив на спомин про Артура, і напис на ньому:

"Всі хвилі і бурі пройшли надо мною".

Минула година в непорушній тиші. Нарешті Джем­м підвелась і тихенько вийшла з кімнати. Повернув­шис із лампою, на мить спинилася, думаючи, що Овід

Мадам, це жарт.

спить. Коли світло впало йому на обличчя, він обер­нувс.

— Я приготувала для вас чашку кофе,— сказала вона, ставлячи лампу на стіл.

— Хай постоїть трохи. Будь ласка, підійдіть до мене.

Він узяв обидві її руки в свої.

— Я думав про ваші слова,—сказав він.—Випра­в; я зав'язав негарний вузол у своєму житті. Але по­думайт, не завжди зустрінеш жінку, яку можеш по; а я бував усюди. Я боюсь...— промовив він.

— Боїтесь?

— Темряви. Часом мені страшно лишатися самому вночі. Мені треба мати коло себе щось живе, щось відчутне. Ця зовнішня темрява, де... Ні, ні, не те! Це лише копійчане іграшкове пекло. Але є ще внутріш­н темрява. Там немає ні плачу, ні скреготу зубів, а лише тиша... тиша...