Овід

— Зачекайте хвилинку! — сказала Зіта. Коли він

повернувся назустріч їй, вона зупинилась і повільно

рушила до нього, перебираючи рукою огорожу.

При світлі ліхтаря, що висів на розі вулиці, Мар­тін побачив, що Зіта йде, опустивши голову, ніби засоромлена або збентежена.

— Як він себе почуває? — запитала вона, не під­водяч очей.

— Значно краще, ніж ранком. Він проспав майже цілий день, і вигляд у нього не такий виснажений. Я думаю, що приступ закінчився.

Вона все ще дивилась в землю.

— Йому було дуже погано?

— Так погано, що гірше бути не може.

— Я так і думала. Коли він не дозволяє мені при­ходит, значить йому погано.

— Чи часто в нього бувають такі приступи?

— Не регулярно. Минулого літа в Швейцарії він

почував себе добре, але взимку,— ми жили тоді у Відні,— жахливо. Він цілими днями не допускав мене. Він ненавидить мене, коли хворіє.

Вона на мить підвела очі і знову опустила їх.

— Коли він відчував наближення приступу, то зав­жд відсилав мене або на бал, або на концерт, або

ще куди-небудь, а сам замикався в кімнаті. Я, бувало,

потай пробиралась назад і сиділа під дверима. Він

страшенно розгнівався б, якби знав. Він швидше впус­ти би собаку, коли б той почав вити, ніж мене. Він

більше турбувався б про нього.

Вона говорила з викликом, дивним, похмурим тоном.

— Я сподіваюся, що піде на краще,— сказав м'яко

Мартіні.— Доктор Ріккардо серйозно взявся за діло.

Можливо, він повністю вилікує його. В усякому разі,

тимчасового полегшення можна досягти. Але краще б

ви послали до нас одразу. Він значно менше стра­жда би, коли б ми прийшли раніше. На добраніч!

Він простягнув руку, але вона швидко відсахнулась.

— Я знаю, вам зовсім не хочеться тиснути руку

його коханців

— Як хочете,— зніяковів Мартіні.

Вона тупнула ногою.

— Я ненавиджу вас! — закричала вона, і очі її

блиснули, як палаюче вугілля.— Ненавиджу вас усіх!

Ви приходите до нього говорити про політику, і він

дозволяє вам просиджувати цілі ночі, подавати йому

ліки, а я не смію заглянути і в щілинку. Що він для

вас? Яке ви маєте право приходити і забирати його

від мене? Я ненавиджу вас! Ненавиджу! Ненавиджу!

Вона вибухнула нестримним риданням і помчала в сад, з силою захлопнувши перед ним хвіртку.

"Великий боже,— думав Мартіні, продовжуючи свій шлях.— Ця дівчина справді кохає його. Диво!"

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Овід швидко видужував. Якось через тиждень Рік­кард застав його на софі в турецькому халаті; він весело розмовляв з Галлі й Мартіні і навіть висловив бажання піти погуляти, але Ріккардо тільки розсміяв­с і спитав, чи не краще буде зразу пройтися до Ф'єзоле.

— Або, може, відвідаєте Грассіні? — додав він

жартівливо.— Синьйора, певно, буде дуже рада вас

бачити. Ви тепер такий блідий, інтересний.

Овід трагічно сплеснув руками.

— Та це ж ідея! А я й не подумав про це. Вона вважатиме мене за мученика, що постраждав за Іта­лі, і почне говорити про патріотизм. Я ввійду в роль і розповім їй, як мене порубали на шматки в підзем­ні в'язниці, а потім досить невдало зліпили докупи. Тоді вона захоче точно взнати, що я при цьому почу­ва. І думаєте, вона не повірить? От що, Ріккардо. Ставлю свій індійський кинджал проти вашого за­спиртованог солітера, що вона прийме за правду найхимернішу небилицю, на яку тільки в мене виста­чит фантазії. Пропозиція вигідна. Згоджуйтесь, поки не пізно.

— Дякую. Я не почуваю такої пристрасті до не­безпечно зброї, як ви.

— Солітер так само небезпечний, як і кинджал, але далеко не такий гарний.

— Але ж, мій любий, кинджал мені ні до чого, а солітер мені потрібний.

Ну, мені треба бігти. Мар­тін, сьогодні ви доглядаєте нашого норовистого хво?

— Тільки до третьої. Ми з Галлі йдемо до Сан-Мініато, і поки я повернуся, тут побуде синьйора Болла.

— Синьйора Болла?— збентежено спитав Овід.— Ні, Мартіні, це неможливо. Я не можу допустити, щоб дама возилася зі мною і моїми хворобами. Та й де я її прийму? їй навіть гидко буде зайти сюди!

— З якого це часу ви стали додержувати світських звичаїв? — засміявся Ріккардо.— Синьйора Болла, любий мій, доглядає всіх нас, коли треба. Вона догляда­л хворих ще тоді, як ходила в коротенькій спідничці, і робить це краще за всяку сестру-жалібницю. їй гид­к буде й зайти сюди! Ви так говорите про неї, не­мо це синьйора Грассіні. Для неї мені не треба ли­шат ніяких інструкцій. Ой лишенько, вже пів на третю. Біжу.

— Ну, Ріварес, випийте ліки до її приходу,— ска­за Галлі, підходячи до софи із склянкою.

— К бісу ліки! — Овід, видужуючи, був страшенно дражливий і завдавав чимало клопоту своїм відданим

доглядачам.— Н-нащо ви нап-пихаєте мене всякою п-поганню, коли біль уже минув?

— Саме для того, щоб він не почався знову. Ви ж, певно, не хотіли б, щоб вас схопило при синьйорі Боллі і їй довелося б давати вам опіум?

— Л-любий мій друже, якщо припадок має прийти, то він прийде. Це вам не зубний біль, який можна вгамувати вашими нікчемними мікстурами. З них стільки користі, як з іграшкової поливальниці на по­жеж. А втім, як хочете, справа ваша.

Він узяв склянку лівою рукою, і Галлі, глянувши на жахливі шрами, згадав попередню їхню розмову.

— Між іншим,— де це ви себе так понівечили? — спитав він.— Мабуть, на війні?

— Та я ж вам тільки що розказував про підземну в'язницю...

— Ні, ця версія хай лишиться для синьйори Грас-сіні. А справді, це на війні з Бразілією?

— Та трохи й тоді. Потім полювання в диких краях та всякі інші оказії.

— Це під час тієї наукової експедиції? Мабуть, чимало довелось вам тоді перетерпіти.

— у Звичайно, не можна блукати по світах без ні­яки пригод,— недбало промовив Овід,— і важко спо­діватис, щоб усі вони були приємні.

— І все ж я не розумію, де ви могли дістати оті жахливі рани на лівій руці. Хіба що натрапили на дикого звіра.

— А це ми полювали на пуму. Бачите, я ви­стріли...

У двері постукали.

— Кімната в порядку, Мартіні? Так? Тоді, будь ласка, відчиніть двері. Ви дуже ласкаві, синьйоро. Ви, що не можу встати.

— Зовсім не треба вставати. Я ж не гостя. Чезаре, я гадала, може, вам треба поспішати, і прийшла трохи раніш.

— Я міг би побути ще хвилин п'ятнадцять. Давай­т я віднесу ваш плащ в сусідню кімнату. Кошик теж можна забрати?