Ловчий стер з чола холодний піт. Кинув у піхви меч і обняв несподіваного рятівника.
— Спасибі, Костянтине. Коли б не ти — лежати б мені на санях.— І випрямився.— Звели сурмити збір. Годі! Добичу взяли, слава богу, велику,— і він широко перехрестився.
— І вам, витязі, — слава! — крикнула з дерева Любана. Через хвилину стояла перед обома ловчими. За нею поспішив Іван.
— Ви хто? — простодушно запитувала їх дівчина.— Чиї люди будете?
Хай вибачать ловчі її безпосередність: Любана відкривала для себе людей. Знала вже ратаїв, що приходили до її батька, були вони сумирні, тихі. Галицький єврей Якоб говірливий, як сорока. Тіун Боринич з Тис-мениці жадний до руна: все мало йому хутра і мало. Потім пізнала несміливого Степанця, сина Троянового, і його стару матір. Вавило навіки означатиме для неї вірність. Нарешті, Іванко. Палкий, ума — палата, трохи загадковий і смішний водночас, і... коханий. Ловчі знову ж — інакші: владні, певні себе, мужні.
— Хто ми? — перепитав старший віком ловчий з рудою борідкою. Зміряв дівчину з ніг до голови. Весела смішинка майнула в прискалених очах.— Ніби не відаєш?
— Ні.
— Князь я галицький, Володимир.— І він, у веселому буДУ41* настрої, злегка поклонився. Чом би, мовляв, не пожартувати князеві.— Оце — рятівник мій боярин Костянтин Сірославич.
— Йой! — пролепетала Любана.— Князь? — Готова була втекти.
— Почекай-но,— притримав її Коснятко.— Тепер твоя черга відповідати, чия будеш і де виросла така красна? — Дівчина направду впала йому в око.
— Любана я, Боянова донька. Живу тут, у пущі.
— Красуня... і в пущі? — не повірив боярський син. Задивився на неї. Уявив Любану в золототканих шатах у своїх хоромах над Дністром. О, була б жона, як писанка. Жона? Ха-ха! Донька смерда ницого? Наложницею хіба, не більше.
— Княже,— повернувся до Володимирка,— чув же ти, що дівка сказала. Може, спочинемо в палатах її вітця?
Володимирко згадав минулу ніч: тугі перса мовчазної і гарячої, як вогонь, молодої роби, улесливу посмішку тисменицького посадника, стіл — стравами і трунками повний.
А вранці — регіт роба, що лунав з Данилової чинбарні.
Опам'ятався.
— Хай буде по-твоєму,— сказав князь Коснятку.— Запрошуй, дівчино, в гостину.
— Веди,— звелів їй молодий Сірославич. Заперечливо крутнула головою. Ая, діждетеся, щоб я
княжу отару повела до батькової хижі. Мені б шугнути в кущі, а там — шукай вітра в лісі.
Зірвалася з місця. Гей, лижви мої — коні мої! І впала, як підтята.
Вправно орудують княжі гридні половецькою петлею.
— Ха-ха! — почула сміх боярича. Лице в нього біле,
чорний вус, а очі — напасливі. Лихо од них буде... Коснятко підбіг до неї, підняв на руки.
— Не бійся,— шепнув.
Дивилась йому у вічі і холонула, передчуття лиха ка-меніло в грудях. Боярич стискав її, горнув до грудей.
— Пусти,— пручалася. — Я на лижвах...
— Поїдеш у залубнях. На це воля князя. Скорилася.
Передчуття лиха не покидало. Чорний камінь в грудях... гострий камінь... тяжкий камінь.
Залубні рушили. За ними поповзли сани з гриднями. Челядь, кленучи стиха князя, боярича та синьооку дівку, місила сніги пішки.
На місці лишився Вадим Вовк з ловцями. Згодом почали сюди сходитися смерди. Розкладали кострища. Білували дичину. Ніколи їм було й приглянутися до отрока, що сидів під дубом. Коли ж кинулися — слід за ним застиг.
Слід-лижня бігла до Боянової займанки.
На лижню ступив Іван...
III
їх розділяла межа...
Межу не вимурували з каміння і не виплели з лози, це була умовна лінія, ламана й розпливчаста, між світлом і темрявою. По цей бік межі в малиннику, засипаному снігом і заснованому вечірньою мрякою, стояв Іван Русин. По той бік — на закосиченій кострищами мерехтливій галявині розлігся на купі чатиння посеред молодшої дружини княжий співець боярин Ян, син Чаг-рів. Власне, Русин тільки здогадувався, помітивши на колінах гусла, про його рукомесло.
Боярин з гуслами лежав у гурті чужаком. Йому не були милі ні сьогоднішні лови, ні оцей казки гідний вечір при жарких ватрах у засніженому пралісі, що смачно пахне смаженим м'ясом.
Очі встромив у Боянову хижу, в якій зупинився на нічліг князь. У пильнуванні своєму і жданні скидався на пса, котрий щурить вуха під дверима господаря, очікуючи сплеску долонь.
Русин переступив межу, яка розділяла темряву і світло. Його, може, й не помітили б серед натовпу слуг, що вешталися біля ватр, коли б не зупинився навпроти Яна.
— Ану, смерде вошивий, пріч з очей! — крикнув на нього Ян.
Треба було мовчки вступитися, зникнути серед челяді або податися до хижі. А він відповів:
— Ще раз... і в котрий уже раз переконуюся, що прав був поет, котрий писав: "Хочеш пізнати людину — послухай його бесіду. По язику вгадаєш душу".
— Що ти верзеш? Хто будеш?
Тепер Русин не міг зникнути, на нього ззиралися десятки пар очей. Дехто з гриднів звівся на ноги. І таки було на що дивитися. В грубій одежині, зшитій Люба-ною, скидався на лісового волоцюгу.
— Я — просто людина,— мовив гордо Іван.
— Просто людини нема,— казав Ян.— Є роб, смерд, боярин, князь. Кожний на землі має свою печать.
Іван розмашисто перехрестився.
— Чи не досить тобі цієї печаті? Бачиш: єсьм християнином, як і ти.
— Що-що? — перепитав Ян, зачувши натяк на нице своє походження. Він хотів походження це чимшвидше забути, стерти, бо годі слухати глузливі перешіптування боярських синів, котрі прийняли його у свій гурт з примусу, шануючи передусім княжу гривну на шиї. Тому підбіг до Русина, вхопив за пазуху, і був би луснув в обличчя, якби той спритно не відскочив, підставивши напасникові ногу. Цього його навчив у дитинстві ритор Поліклет.
Гурт дружинників вибухнув реготом... сміялися гридні з княжого співця, що зарив носом у сніг... сміялися недовго, згодом схаменулися, що, власне, сміються з себе, адже опудало це у вовчій шкурі зневажило хай вискочку, хай новоспеченого, не родовитого, а все ж таки боярина.
Скрутили Івана.
— Тепер бий, Янчику, бий смерда! — заохочували.— Ми кріпко тримаємо.
Свербіли долоні Янові. Іван зорив йому у вічі відкрито й прямо. Дотепер ніхто його не рушив і пальцем, не уявляв, як переживе безчестя. Не уявляв... але мусив. Мав перед собою не одного ворога, недругами стали всі княжі вої.