— Ти не вдариш,— повстав Русин проти гусляра і проти всіх.— Закони Руської землі суворі до тих, хто безпричинно піднімає руку на вільну людину. Я гість батька Бояна, в хижі якого ночує князь. До того ж ти озброєний, я — без меча. Не личить, отже, княжому мужеві збиткуватися над беззбройним.— Івана лякала сама думка, що зараз цибатий молодик потолочить у ньому останні крихти того доброго й солодкого хліба, яким годував його в Константинополі небіжчик Вавило. Знудьгований за отчим краєм, Вавило сповив руську дружину в незаплямлені шати честі й слави, навіть чорне й непривабливе змалював голубими барвами. Хай буде йому прощений цей гріх. Велику-бо любов носив він у серці до рідної землі, з любові й нудьги творив синів її святими. Святі жили у мріях, Русина же оточили чада тутешніх синклітиків, котрі, напевно, виробили, як і скрізь, свої поняття честі й слави. Цілком можливо, що на бранному полі вони без надуми покладуть голови за свого князя й Русь святу, а біля мирного ловецького вогнища не порахували за ганьбу скрутити руки тому, який теж є часткою святої Русі.
— Хіба відомі тобі закони Руської землі? — пом'якшав Ян. Доглумався-бо: не варто чіпати отрока у вовчій шкурі, язик у нього — як брич, його вдариш — себе унизит. Глузуватимуть потім боярчуки: дуже "хоробрий", мовляв, у князя співець, ми тримали смерда за руки, а Янчик бив.
— Сказано у святому письмі від Матвія: "Не може город сховатися, якщо він стоїть на горі". Так і Русь, боярине, її закони і люди.
— Тому, хто скніє в пущі, яко звір, і в звірячі шкури приодягається, важко уздріти тую гору, на якій височить Русь.
— Не одними очима пізнають отчу землю. Ти ж бо, по всьому виджу, співець, і повинен це знати краще од мене.
Гридні, що обступили їх тісним перетнем, переморгнулись. Мовляв, упіймав Янчик облизня.
— Не тобі судити, що повинен і чого не повинен знати співець. Твоє діло теляче.
— Воно-то так,— розминав Іван затерплі руки,— але повір, боярине, нема легшого на світі, ніж почувати себе телятком. Підстрибуючи бездумно, до ста літ продовжиш життя. Я не маю на увазі тебе особисто, тому не бери мовлене мною близько до серця, не лише про тебе річ. Я говорю взагалі про співців. Коли правда, що вони є голосом народу, то народ, очевидно, має право спитати у них: "Про що співаєте, браття?"
— Що мені до черні? А що черні до того, яку пісню, приміром, складу князеві? Князь суддя мені і осподив, я — слуга його.
— Хіба забув, боярине, що слуги поезії не творять? Вони тільки слугують...
— Пішов пріч! — розсердився Ян.
Князь умився над цебром, розчесав різьбленим із кістки і в золото оправленим гребенем руду борідку й рештки чуприни на полисілій голові. Без меча, в полотняній сорочці, синіх ногавицях з фразького сукна і у виброджених чоботях, видавався Любані простим ратаєм. Тільки перстні з великими бурштиновими "очками" та золотий ланцюг на шиї свідчили про його родовитість.
— Сідай, осподине, до столу,— просила, кланяючись, Любана.— Натомився ти сьогодні й виголоднівся.
— Правда твоя,— Володимирко покосився на страви. В дерев'яних, видовбаних з липи мисах парувала зайчатина, приправлена пахучим зіллям, на підносах — холодна оленина й ведмежатина, в'ялена та солена риба* Хліб і вино князь велів подати на стіл зі своїх припасів.— Не поскупися, Бояне, частуючи свого князя.
— Чим хата багата... Не огнівайсь за прості страви,— відповів батько Боян.
Князь, намірившись перед вечерею осінити лоб хрестом, пас очима по задимлених стінах. І, не знайшовши ікони, спитав:
— Ти що, старий, у бога не віруєш, що ні одного святого нема на стіні?
Боян давно чекав цього питання. Християни нетерпимі до інших вір, тим паче, до предківської, поганської, як вони її називають. Відрізав:
— Не вішаю святощі напоказ. В серці тримаю.
— Гаразд сказано,— мовив Володимирко до Костянтина Сірославича, сідаючи до столу. Після ловів був у доброму настрої. Коснятко, щоправда, на княжий настрій не дуже зважав, раз по раз підморгував Любані, що в легких личаках, у білій сорочці, підперезаній зеленою крайкою, поралася то біля столу, то біля ватри. Зрідка позирала на двері: виглядала Русина. Бояричеві зальоти уже її не лякали, передчуття лиха розвіялось.
— Сідай з нами, батьку,— змилостивився князь і налив Боянові пугар вина. — Чи, мо боїшся?
— Старість нічого і нікого не боїться,— відмахнувся старий. — Гадаю лише, що завелика честь для смерда сидіти поруч з волостелином. Споживай на здоров'я.
— Сідай, сідай, нині в твоїй хижі я повеліваю. Боян примостився навпроти. Рішуче відсунув пугар.
— Дякую красно, не п'ю. Коснятко не відставав:
— А за здоров'я князя?
Боян глипнув на нього з-під волохатих брів.
— Відколи живу, ясний молодику... пробач, не знаю, як тебе величати... відколи, отже, живу — не брав до уст ніякого трунку, окрім хіба березового соку. Так що не обезсудь старого. Князь наш мудрий, він не побажає, щоб Боян від пугара здитинів.
— Лиши його,— оборонив старого князь Володимирко.— Коли б всі здравниці, проказані в мою честь на учтах, доточили здоров'я, то жив би я сто весен.
— Дав би то бог,— Коснятко високо підніс пугар. Перед кінцем трапези князь почув приглушений
шум пущі і, уявивши себе самотнього посеред ночі, спитав:
— Не тоскно тобі тут, батьку Бояне?
— Хто до чого звик. Я все життя у пралісі, іншого не уявляю і не жадаю. Ти ж бо призвичаївся до велелюдних городів.
— Не жалуєш за життям у лісі змарнованим?
— Кожний по-своєму згайновує життя. Я не нарікаю на пущу: вона годувала мене й одягала. Тут зазнав утіх і переживав сум.
— Однак скарбу, як бачу, не прижив.
— Багатство — тлінь, мій княже.
— А що ж головне?
— Для мене головним було сповняти повеління предків. Вони завішали моєму родові не виходити з пущі. Світ поза нею чужий мені і незнайомий.
— І ти, старче, гадаєш, що чинив вірно?
— Завіти предків — закон'для внуків.
— Так, але не всі завіти переростають у закони, як, зрештою, не всім законам судилася вічність. Вони повсякчас міняються, бо міняються самі люди і час. Відомо-бо тобі, що в глибоку давнину, приміром, предки наші часом приносили в жертву Перунові людські життя. Чи не гадаєш, що й тепер звичай цей варто відродити?