І вона щедра — земля.
І вона багата — земля.
І вона широка — земля.
І не винна вона, що дубам на ній тісно, що часто їх глушить терня й будяки.
І не винна вона, що люди на ній чубляться, проливають кров, зраджують, борсаються в дріб'язку і відходять з цього світу так, мовби і не жили, мовби від народження до смерті тупцювали на піску-плавуні і хвилі-дні стерли за ними сліди.
Ось ти, батьку Бояне, ти, що нанизав вервечку літ, що лишаєш за собою доброго на землі? Чим прославив її? Кому служив? Старим богам, що вмерли і нема їм воскресіння?
А ти, Любано — вивірице бистра, дівко, що позичила для очей дві пригорщі проліскової блакиті, а у трав боб-ряних — косу довгу й м'яку, скажи: що високе зоставиш по собі на землі предків? Зоставиш синів і доньок? Які вони будуть, твої сини? Від тебе, від тебе, від тебе, родительнице, залежить, чи встоять вони перед ворожою спокусою поміняти грудку отчої землі на гривну з чужого срібла.
Ох стійте ж, схаменіться, не міняйте, прозрійте!!! Киньте на важниці грудку й срібло: пізнавайте варту-нок отчої землі.
Та стійте ж!
Не чуєте?
...А в Тисменицькій пущі — сніги. Попід дубами — зелені сніги. Попід смереками — сині сніги. Попід липами — білі. І теплі в Тисменицькому пралісі сніги. Вмиваюся ними, як свяченою водою...
— Іванку-со... Задихнулась.
Бачив одні її очі і губи; очі й губи дівочі... чого вони так близько?
"Ти не відаєш, Любано, чого вони так близько?"
"Відаю. Чари наслав на мене, ведеш кудись. Я повна незбагненого щему, пориву, вдячності. І любові. Я мусила тебе поцілувати, трапилось це мимоволі. І ще поцілую...
О, які в тебе палкі уста. Обпечуся".
Поцілунок холонув довше, ніж кузнь на морозі. Щоб швидше холонув, говорили про стороннє... і близьке.
— Будеш, Іванку-сонечко, словутим співцем на Русі,— жебоніла Любана.
— Твоїми б устами та мед пити.
— В Галич тобі б податися або у Київ первопрестоль-ний.
— Чом? Співці жадані скрізь, де є люди.
— Всякому птаху потрібне своє небо, Йванку. У вір-лів широкі крила.
— Вірли, Любано, із землі злітають і на землю сідають. Хто видів, щоб вони гніздилися у хмарах?
— Великі співці служать великим князям. Батько Боян так говорив. Князь за спів платить по-княжому.
Він слухав її, а думкою шугнув до Продрома в Константинополь: Феодор Продром, співаючи славу васи-левсам, теж сподівається щедрої винагороди.
— Ганьби усякої, презирства заслуговує той співець, що нині за жадання володаря співає йому славу, а завтра за злото лихвареве складатиме гімни лихвареві. Післязавтра... Співаючи за плату — охрипнеш. Лучник береже у тулії кожну стрілу і на марне її не пускає. А коли якийсь не береже, засіває ними пусто поле, то мусить потому похапцем стругати нові стріли. І пускає їх, і вони, стріли, поспішно стругані, летять, але падають поблизу і в ціль не потрапляють; лучник забуває доробляти стрілам крильця. А може, крила не встигають оперитися? Так і слова...
Вона на губи поклала палець.
— П-с-с...
Поки вони жили в синіх і теплих снігах, поки розбрунькувався, вибухав, потому холонув цілунок, Тисме-ницький праліс змінився. Тиша спливла, як половоддя, і глибина її обміліла. Пущею котилося валом шарудіння снігів, тупіт ніг, тріск...
— Біда в лісі,— шепнула Любана, поглядаючи на зайців, що вигулькнули на полянах. Вухаті бігли з півдня поодинці і табунцями, біг їх був стрімкий і... недалекий. Десь на півночі несподівано на їхньому шляху постала стіна, замаскована, противітряна... стіна впала на вухатих стрілами, легкими сулицями, і вони, погибаючи, верещали, як діти.
— Це лови! — аж підскочила зраділа Любана. Досі ловів не бачила, від батька Бояна знала, що виполошу-ють дичину кличани, женуть на ловчих...
Слідом за зайцями нипали галявинами лисиці, далі зняли тупіт олені. Бігли вепри, лосі, тури, вовки. Страх наростав. Нетерплячі зачумлено металися на галявинах, як блискавки. Досвідчені зникали з гурту, винюхуючи безпечні лази. Сміливі й сильні пробували перечекати лихо в гущавинах.
Ая, перестоїш. Попереду на лінії ловчих ревли поцілені смертю лосі.
І хрипіли люті вепри.
У пущі густо запахло кров'ю. Спільна небезпека притупила віковічну ворожнечу: сіроманці не помічали тонконогих сарн, лисиці не гострили зубів на зайців, тури не замахувались рогами на вовків. Всяк тремтів за свою шкуру. На усіх спереду і ззаду чигав ворог підступний і хитрий — людина.
Шукали рятунку. Звірине плем'я розтікалося тепер вправо і вліво. Щастя, що Любана з Іваном вихопились на ялицю. Лісова орда розчавила б їх, як хробаків.
Ловчі, певно, розгадали сум'яття звірів, бо залишили облюбовані засідки і лавою посунули вперед. Було криваве побоїще: звірі падали від стріл, рогатин, сулиць. Пуща клекотала ревом.
Любана вгледіла під ялицею старого тура. Бик оглух од дикого лементу, втомився. Широкий його хребет димів парою. Раптом він форкнув, сніг пирснув з-під ніздрів. Позаду, вже близько, вдарили палицями об замерзлі стовбури дерев галасливі кличани. Бик озирнувся. Чи бачив кривавим оком їх засмучені постаті? Любана подумки благала тура: "Не бійся палиць і криків. Біжи, волостелине, на кличан, вони беззбройні. Перед рогами твоїми розступляться, як вода".
Не послухав. Піднявши войовничо голову, побрів на північ, на ловчих. На що сподівався? Любана не спускала з нього очей. Жадала йому удачі.
Турові заступив дорогу ловчий. Бик, вражений хоробрістю двоногого, на мить зупинився. А даремно. Ловчий розмахнувся. Свиснуло залізом коване ратище. Тур упав на передні ноги.
Любана переметнулась на бік ловчого. Вона обожнювала силу, буєсть, удачу.
Але що це? Тур схопився, заревів. І, пригнувши донизу голову, чвалом рушив з місця. Ловчий вихопив з ножен меч. Меч — іграшка супроти грізних рогів. Ловчий це розумів. То що — втікати? Позаду чиста галявина. Та й пізно. Єдина надія — відскочити спритно і спробувати вдарити мечем, як рогатиною, під лопатку.
Мислі — блискавки. На щастя, бикові завадив набрати розгону глибокий сніг. Тепер відскочити. Ну...
Любана заплющила очі. І в цю хвилю, мов з-під землі, поруч з ловчим виріс молодий витязь. Іван Русин бачив, як його ратище зблизька поразило бика. Той спіткнувся і, обагрюючи кров'ю сніг, упав. Велика туша забилася в судомах. Рогата голова безпорадно порола сніг. Трубний смертний рев глушив усе навколо.