Табір одразу змінився. Вояки, озброєні й розмальовані на військовий лад, раптом так постихали, наче зовсім і не здатні вони на бурхливий вияв емоцій. Натомість жінки повисипали з хатин і зайшлися співом, де радість і смуток так перемішалися, що важко було сказати, яке з цих почуттів переважає. Ніхто, проте, не марнував часу. Одні переносили до лісу найцінніше з свого майна, інші відпроваджували туди дітлахів, ще інші — старих та недужих. До цього лісу, що зеленим килимом стелився попід горою, відійшов також і Таменунд, перед тим коротко й зворушливо переговоривши з Анкесом. Розлучався мудрець з юнаком — хоч зовні того й не показував — неохоче, як батько, що, по довгих літах віднайшовши свого сина, знов його втрачає. Данкен тим часом одвів Еліс у безпечне місце і сам прилучився до розвідника, виразом обличчя посвідчуючи, що і його не обминув бойовий запал.
Соколине Око занадто обвикся з військовим співом та готуванням тубільців, щоб виявляти до цього якийсь інтерес. Він тільки час від часу накидав оком, скільки вояків зохочувалось рушити під проводом Анкеса та чого вони варті. Щодо цього, то він незабаром заспокоївся — адже, як ми вже казали, запал молодого могіканина скоро передався всім чоловікам племені, здатним носити зброю. Тоді розвідник відрядив одного хлопчину по "оленебоя" та Анкесову рушницю, завбачливо заховані близько делаварського табору. З двох причин так повелися розвідник із могіканином: щоб зберегти зброю, в разі їх візьмуть у полон, і щоб з'явитись до індіян більше в ролі потерпілих, аніж людей, здатних себе оборонити. А тепер, не пішовши сам по свою пре-цінну зброю, Соколине Око вчинив ізнов-таки завбачливо. Він знав, що Магуа не самотою сюди приходив і що гуронські шпиги, причаєні на узліссі, стежать за кожним рухом своїх ворогів. Отож піти самому або послати котрого вояка — це було б занадто ризиковано, тоді як для хлопчини справді небезпечною буде тільки зворотна дорога.
Розвідник саме спокійно чекав на поворот свого посланця, коли до нього підійшов Гейворд.
Спритний підліток, пишаючись виявленим йому довір'ям, добре знав, що має робити.
По-хлоп'ячому безтурботний, він самовпевнено перейшов моріжок і вступив до лісу, неподалік від місця, де було сховано рушниці. Але тільки-но його постать сховалася за кущами, він упав на землю і плазом, ніби змій, став скрадатись до жаданого скарбу, йому пощастило: за мить він стрілою летів назад через вузьку галявину, що відмежовувала скелясте плато, на якому розташувалося селище. В кожній руці у нього було по рушниці. Він добіг до скелі й уже неймовірно жваво перестрибував з прискалку на прискалок, коли постріл з лісу підтвердив слушність розвідникових завбачень. Хлопець відповів неголосним, але зневажливим криком, і зараз же йому вслід полетіла друга куля, цим разом з іншої засідки. Однак наступну мить він був уже нагорі і, врочисто піднісши рушниці над головою, з виглядом переможця біг до славетного мисливця, що вшанував його таким почесним дорученням.
Дарма що Соколиному Оку зовсім не байдужа була доля посланця, він, одібравши з радістю свого "оленебоя", на яку хвильку забув про весь світ. Уважно розглянувши рушницю, розвідник разів десять-п'ятнадцять клацнув спуском, перевірив справність замка і лишень аж тоді обернувся до хлопця і дбайливо запитав, чи його не поранено. Підліток гордо глянув йому в лице, але нічого не відповів.
— Е, та негідники, я бачу, дряпонули тобі плече, — мовив розвідник, узявши зраненого терпеливця за руку, на якій куля глибоко розвернула м'ясо. — Та нічого, прикласти трохи розтертої вільхи — й усе буде гаразд. А тепер я обвину тобі плече разком вампуму. Ти рано вступив на вояцьку стежку, хоробрий мій хлопче, і, либонь, чимало заживеш почесних рубців до свого скону. Я знаю багато молодих вояків, що здобували вже скальпи, але таким знаком не можуть похвалитись. Іди, майбутній ватаже! — додав він, перев'язавши хлопцеві рану.
Хлопчина одійшов, гордіший із своєї проллятої крові, аніж який порожній придворець із орденської стрічки. Однолітки дивились на нього захоплено й заздрісно. Проте дорослі занадто заклопотані були готуванням до походу, щоб належно похвалити хлопця, як зробили б це спокійнішої години, дарма що завдяки його геройству довідались, де гурони і які в них заміри. Одразу послали загін вояків, краще придатних за малосильного, хоч і сміливого хлопця, щоб викурити ворога з узлісся. Завдання це недовго було й виконати, бо більшість гуронів самі відступили, побачивши, що їх викрито. Делавари відігнали їх таки далеченько від селища, а там, боячись потрапити на засідку, зупинились і стали чекати дальших наказів. А що обидві сторони причаїлися, в лісі знов запанували тиша й спокій, як завше на безлюдді погожого літнього ранку.
Тим часом стриманий назовні Анкес зібрав ватагів і розподілив сили. Соколиного Ока він відрекомендував як досвідченого вояка, вартого повної довіри. Побачивши прихильне ставлення до свого друга, Анкес постановив його на чолі двох десятків чоловік, таких самих, як і він, заповзятливих, спритних та рішучих. Тоді пояснив делаварам, яке становище в англійському війську посідає Гейворд, і хотів доручити йому не менш важливу справу. Але Данкен відмовився, заявивши, що він радніше пристане до розвідникового загону. По цьому молодий могіканин призначив індіянських ватагів на різні відповідальні, пости і дав наказ вирушати, бо таки й пора була. Понад двісті вояків мовчки і радо скорилися його команді.
В ліс вони ввійшли без жодних перешкод і не спіткали нікого, хто міг би зняти тривогу або вділити їм потрібної відомості, аж поки дісталися до криївок своїх власних розвідників. Тут усі зупинилися, і ватаги провели тиху нараду.
Різні плани було пропоновано, але ні один з них не годився з намірами запального ватага. Коли б від Анкеса тільки залежало, він би як стій порвався до бою разом із своїм вояцтвом, але така тактика суперечила індіянським звичаям і поглядам. Тож він хоч-не-хоч мусив пристати на обачливість та прислухатись до порад, тоді як з голови йому не спадала зухвалість Магуа та небезпека, в якій опинилась Кора.