— Тепер, добродію, якщо така ваша воля, я готова йти.
— Йди, Магуа, йди! — крикнув Данкен, здаючи Еліс на руки індіянської дівчини. — Цим делаварам закон боронить тебе затримати, але я — я цьому законові зовсім не підвладний. Йди, гидке страховисько! Чого ти баришся?
Важко й описати, з яким виразом слухав Магуа ці погрози. Спершу зловтішною радістю заіскрилось його обличчя, а тоді враз проступила на ньому холодна підступність.
— Ліси відкриті, — тільки того й відказав він. — Щедра Рука може йти за мною.
— Стривайте! — сіпнув Данкена за руку Соколине Око й затримав його силою. — Ви не знаєте, який він хитрий, цей гемон. Наведе вас на засідку, і ваша смерть…
— Гуроне, — перебив розвідника Анкес, що, скоряючись суворим звичаям свого народу, лишень мовчки й пильно дослухався до всього. — Гуроне, справедливість делаварська — це закон Маніто. Глянь на сонце. Тепер воно на рівні верхніх галузок он того гемлоку. Твоя стежка відкрита й коротка. Коли сонце буде над деревами, твоїм слідом ітимуть вояки.
— Каркала ворона! — глузливо засміявся Магуа. — Здоганяйте! — додав він, махнувши рукою до юрби, що повільно розступалася перед ним. — Де спідниці делаварів? Хай вони віддадуть свої стріли й рушниці вайандотам — дістануть за те м'яса та зерна. Собаки, зайці полохливі, злодіяки!.. Плюю я на вас!
Прощальні його образи пролунали серед мертвої лиховісної тиші. І з цими дошкульними словами на устах Магуа, мов переможець, спокійно пройшов до лісу разом із своєю покірною бранкою, бережений непорушними законами індіянської гостинності.
РОЗДІЛ XXXI
Флюелен. Нищити хлопців і валку! Це геть суперечить законам війни, це таке підле злочинство, якого світ не бачив, їй же бо.
В. Шекспір, "Король Генрі V"
Тільки-но Магуа та його жертва зійшли делаварам з очей, як усе довкола, досі немов зачароване якоюсь силою, прихильною до гурона, завирувало в шаленому збентеженні. Анкес, стоячи близько Таменунда, не спускав погляду з Кори, аж поки барву її сукні не поглинуло лісове зело. Тоді він зійшов із підвищення, мовчки пройшов через натовп і зник у тій самій хатині, з якої недавно його виведено. Кілька більш достойних і спостережливих вояків завважили, як гнівно іскрилися очі молодому ватагові, і пішли за ним. Таменунда й Еліс зараз же по цьому відвели з майдану, а жінкам і дітям наказали розійтись. Протягом цілої наступної години табір скидався на вулик сколошканих бджіл, які лише чекають на свого старшого, щоб вирушити в далекий і важливий політ.
Нарешті з Анкесової хатини вийшов молодий вояк і розважистою ходою наблизився до карлуватої сосни в розколині скелястого підгір'я, здер з неї кору і без жодного слова повернувся туди, звідки прийшов. Невдовзі за ним вийшов другий вояк, що обтяв гілля на дереві, залишивши самий голий стовбур. Третій індіянин розмалював стовбур смугами червоної фарби. Ці ознаки войовничих замірів з боку ватагів вояки племені сприймали в понурій і зловісній мовчанці. Під кінець з'явився і сам могіканин, без усякої одежі, окрім пояса та коротких штанів; гарне його обличчя до половини вкривала грізна хмара чорної фарби.
Анкес повільно й урочисто підійшов до того ж таки стовбура, розмірено почав кружляти довкола нього, виконуючи щось на манір давнього танцю, і на всю силу своїх легенів затягнув дику й не зовсім ритмічну військову пісню. Мелодія сягала найвищих і найнижчих звуків людського голосу: сумна й жалісна, мов спів пташиний, вона враз змінювалася, щоб викликати трепет у слухачів своєю силою та глибиною. Слів було не багато, і вони часто повторювались. Почавшися своєрідним гімном чи закляттям до божества, пісня далі з'ясувала наміри вояка, а закінчувалась, як і починалася, — визнанням всевладності Великого Духа.
Якби змога була віддати в перекладі ясну й мелодійну його мову, то спів цей звучав би приблизно так:
Маніто! Маніто! МанітоІ
Ти великий, ти добрий, ти мудрий.
Маніто! Маніто!
Ти справедливий.
Серед хмар на небі, о! я бачу
Силу плям — червоних, темних.
На небі, о! я бачу
Силу хмар.
В лісі, у повітрі, о! я чую
Крики, верески і кличі.
В лісі, о! я чую
Кличі бойові.
Маніто! Маніто! Маніто!
Я слабкий і млявий, а ти дужий.
Маніто! Маніто!
Поможи мені.
Наприкінці кожного, сказати б, куплета співак примовкав, переходячи на голоснішу і довшу звичайного ноту, відповідно до значення слів. Перше закінчення було врочисте, оскільки малося передати в ньому ідею побожності; друге, де йшлося про стан неспокою, — описове; третє було добре відомим грізним бойовим покликом, що в устах молодого вояка бринів, як відлуння всіх жахливих згуків битви. Останнє, подібне до першого, було покірливе й благальне. Тричі виконав Анкес цю пісню і тричі обійшов у танці круг стовпа.
Під кінець першого обходу один з поважних і всіма шанованих ватагів плем'я ступив услід могіканинові, співаючи при цьому власних слів на близьку до Анкесової мелодію. Вояк за вояком приставали до танцю, аж урешті всі найславніші делавари взяли в ньому участь. Страшне це було видовище: обличчя ватагів, підсичувані натужним горловим співом, дедалі більшою напливали жорстокістю та люттю. Раптом Анкес глибоко ввігнав свого томагавка в стовбур дерева і видав голосний крик, — свій власний бойовий клич. Цим він ознаймив, що бере на себе провід у задуманому поході.
Знак цей розбурхав усі пристрасті, що дрімали в делаварах. Молодші вояки, із сотня їх, що досі з поваги до старших стояли оподаль, шаленим гурмом кинулись на символічного ворога і тріска по трісці геть його роз-довбли, аж лишився від стовбура самий корінь. Під час цього шарварку рештки дерева піддано було найбезжальнішим тортурам, і то так запекло, наче це був живий ворог. Одні обрубки скальповано, інші шматовано гострими топірцями чи ножами. Словом, прояви завзяття й дикого захвату були такі незвичайні, що похід визнано за війну цілого племені.
Ввігнавши свого томагавка, Анкес вийшов з кола і глянув на сонце, що саме сягало рівня, який позначав кінець замирення з Магуа. Голосний вигук сповістив цю новину делаварам. Збуджена юрба з радісним криком облишила вдавану війну, щоб наготуватись до небезпечної боротьби в самій дійсності.