Останній з могікан

Сторінка 31 з 105

Джеймс Фенімор Купер

— Чи ж гурони собаки, щоб це терпіти? Хто зможе сказати вдові Меногви, що його скальп дістався рибі і що плем'я не відомстило за його смерть? Хто наважиться з голими руками глянути в вічі матері Васаватімі, цій уїдливій жінці? Що ми скажемо старим людям, коли вони спитають за скальпи, а в нас не буде й волосини з голови білого? Жінки тицятимуть на нас пальцями! На імені гуронів темна пляма, і змити її можна тільки кров'ю!

Голос його потонув у спалаху таких скажених криків, наче в лісі був не маленький гурт індіян, а ціле тлумище. Бранці, яких життя залежало від того, чи пощастить Хитрому Лисові підмовити індіян на свою руч, ще під час його промови ясно бачили, що слухачі згоджуються з ним. Жестами спочуття й жалю відповідали гурони, коли мова Магуа була тужлива й смутна; потакували на його твердження, з дикунським захватом вітали його нахвалки. Коли він говорив про відвагу, погляди їхні були тверді й несхильні; коли він натякав на заподіяну їм шкоду, очі їхні спалахували гнівом; коли згадував про кпини жінок, вони засоромлено схиляли голови; а знявши мову про помсту, він торкнувся струни, що ніколи не перестає тріпотіти в грудях індіянина. Ледве згадав він, що помста так близько, як усі вони схопилися і з криком дикої люті кинулися до бранців, витягуючи ножі та замахуючись томагавками. Гейворд вихопився поміж сестер і найближчого індіянина, зітнувшися з ним у розпачливій боротьбі і тим повстримавши на хвильку його шаленство. Цей несподіваний опір дав Магуа час устряти: швидко заговоривши та замахавши руками, він знов перебрав увагу індіян на себе. Він добре знав, до яких слів удатися, щоб переконати товаришів не вбивати зараз своїх жертв, а дати їм перше помучитись. Його пропозицію гурони прийняли з галасливим схваленням і одразу ж заходилися її здійснювати.

Двоє дужих вояків накинулися на Гейворда, а третій узявся до псалміста, не такого небезпечного бранця. Ні той, ні той, одначе, не піддалися без відчайдушного спротиву. Навіть Девід спочатку повалив нападника на землю, а Гейворда було знешкоджено аж тоді, коли, поборовши Девіда, всі троє індіян гуртом навалились на нього. Данкена прив'язали до стовбура того самого деревця, на якому Магуа показував загибель одного з гуронів. Прийшовши до пам'яті, молодий офіцер з болем побачив, що всіх бранців чекає однакова доля. Праворуч від нього стояла Кора, зв'язана, як і він, бліда й стривожена; але погляд її пильно стежив за кожним рухом індіян. Ліворуч, прип'ята лозинням до сосни, безсило звисала Еліс — ноги їй тремтіли й відмовлялися слугувати. Руки дівчина молитовно склала перед собою, але замість дивитися в небо, вона з дитячою безпорадністю звертала мимовільний погляд на обличчя Данкена. Девід уперше в житті брав участь у сутичці; незвичність цієї ситуації спонукувала його до мовчазних розважань, чи слушно він, як християнин, був повівся.

Мстивість гуронів намислила щось нове, і вони готувалися здійснити свій план з тією дикунською винахідливістю, що плекана була від століть. Одні збирали хмиз на багаття, хтось рубав соснового пенька на тріски, аби потім, запаливши їх, штрикати в тіла бранців, інші нахиляли додолу стовбури двох невеликих дерев, щоб розіп'ята поміж них Гейворда. Але мстивість Магуа шукала глибшої і злостивішої втіхи.

У той час, як не такі витончені індіяни лаштували перед очима жертв ці нехитрі й примітивні знаряддя тортур, Магуа підійшов до Кори і з диявольським виразом на обличчі пояснив дівчині, яка близька доля їй суджена.

— Ха! — докінчив він. — Що скаже дочка Манро? Голова її занадто гарна, щоб лежати на подушці у вігвамі Хитрого Лиса. То, може, їй більше подобатиметься, коли її голова скотиться з цього пагорба і стане забавкою для вовків? її груди не можуть годувати гуронові дитину; ну то побачиш, як індіяни плюватимуть на них!

— Про що каже ця потвора? — запитав здивований Гейворд.

— Пусте! — твердо відповіла Кора. — Він дикун, темний варвар і не знає, що чинить. В цій останній хвилі знайдім нагоду вимолити для нього милосердя й прощення.

— "Прощення!" — перехопив оскаженілий гурон, у гніві не добравши як слід Кориних слів. — Пам'ять індіянина довша від зброї блідолицих, а милість його коротша від їхньої справедливості! Кажи, чи відсилати мені ясноволосу до її батька і чи підеш ти з Магуа до великих озер, щоб носити йому воду й готувати їжу?

Кора порухом голови відтрутила його від себе, не в силі приховати гидливе почуття.

— Облиш мене, — мовила вона з такою гідністю, що справила враження навіть на індіянина. — Ти додаєш гіркоти до моїх молитов. Ти стаєш межи мною і моїм богом!

Проте за хвильку гурон повернувся до свого і з глумливою посмішкою мовив, показавши на Еліс.

— Глянь, дитя ридає! Вона замолода вмирати! Відішли її до Манро, хай вона розчісує йому сиве волосся й утримує життя в серці старого.

Кора не стрималася, щоб не глянути на свою молоденьку сестру, в очах якої побачила ревне благання зберегти їй життя.

— Що він каже, люба Коро? — спитала тремтячим голосом Еліс. — Він сказав, що відсилає мене до батька?

З півхвилини старша сестра мовчки дивилась на молодшу, а на обличчі її відбивалася боротьба дужих супротивних почуттів. Врешті вона заговорила, і в голосі її замість колишньої твердості й упевненості бриніла тепер мало не материнська ніжність.

— Еліс, — почала вона, — гурон дарує нам обом життя, та й не тільки нам — він згоден відіслати Данкена, нашого дорого Данкена, і тебе теж до наших друзів, до нашого батька… до нашого бідолашного батька… якщо я зборю свою вперту бунтівничу гордість і погоджуся…

Подих їй перехопило, вона замовкла.

— Кажи далі! — скрикнула Еліс. — На що ти маєш погодитись, люба Коро?! О! Коли б це я була на твоєму місці! Щоб урятувати тебе, втішити нашого старенького батька, щоб повернути волю Данкенові — з якою радістю віддала б я за це життя!

— Віддати життя! — уже спокійнішим і твердішим голосом повторила Кора. — То було б легко! І можливо, то не найгірше, що мене чекає. Він хоче, щоб я, — провадила вона далі стишеним голосом, коли згадала образливу пропозицію, — щоб я пішла з ним у дику пущу, до селищ гуронських, і щоб залишилась там. Щоб я стала його жінкою! Скажи ж мені, Еліс, дитя моє дороге, сестронько люба, що маю чинити? І ви теж, майоре, порадьте мені. Чи можна рятувати життя такою жертвою? Ти, Еліс, прийняла б його з моїх рук, такою ціною сплачене? І ви, Данкене, — підкажіть мені. Ви обоє вирішуйте, що мені робити, я на все згодна.