Рибалки, збагнувши, куди гне "гостинний" японець, крадькома перезирнулися. А Затуливітер, не криючись, все ж відрубав:
— Те, що було, загуло, пане Мукудорі. І вороття не буде.
— Японію ви скривдили, забравши в неї Чисімо-ретто й Карафуто, — тепер уже відкрито перейшов у наступ гід.
Повернувшись із полону та потрапивши в тенета до американської таємної служби, Мукудорі, якого янкі змусили спеціалізуватися на радянській далекосхідній околиці — Курилах і Сахаліні, взявся за довідники, почав вивчати історію "освоєння" Японією північних територій.
Авторитетний "знавець" тієї історії Рюуносуке писав: той, хто утримує Курильські острови, володіє й дверима між океаном і Охотським морем і, отже, завжди може зберегти за собою перевагу повного контролю над ними.
Ось для чого потрібні були північні території! Не тому, що в японців обмаль своїх земель і вони перенаселені — "освоювачам" потрібні були переваги, як про це зазначав Рюуносуке.
Правда, Мукудорі знав: якщо бути справедливим, то нікуди не дінешся від того, що з сивої давнини Курили належали Росії, а крайньою північною околицею Японії завжди був острів Хоккайдо.
На Курильському архіпелазі, затиснутому лещатами Охотського моря й Тихого океану, першими з'явилися не японці, а російські землепрохідці.
Було те дуже давно. В сімнадцятому столітті про далекі острови сповістив прикажчик Анадирського острогу Володимир Атласов, хоч російські звіробої-промисловики плавали до них набагато раніше. Вони й відкрили ті суворі, ніким не бачені землі, на яких жили мужні й працьовиті айни[76].
Минав час, і Японія почала зазіхати на. відкриті росіянами суходоли, нищити зведені там землепрохідцями фортеці й поселення.
Коли в кінці дев'ятнадцятого століття Курили повністю опинилися під п'ятою імператорської Японії, звідти силоміць вигнали тубільців та росіян-поселенців. Айнів із давно насиджених місць переправили на інші, південні острови, під страхом смерті заборонивши залишати ті землі.
Тоді-то так званий вчений Окамото Кансуке виступив із закликом заснувати для "освоєння" Курил асоціацію Чисімо Гікаї.
Сам імператор благословив його починання — і на колись російські острови ринули полчища "освоювачів".
Похід було організовано на кількох вітрильниках, які відчалили з Токіо під керівництвом самурая-авантюриста Гунзі Нарітада.
"Освоювачі" добралися аж до Шумшу, на ньому й осіли. По-хижацьки нищили тамтешніх морських звірів — каланів і котиків, хутро яких цінувалося так високо.
Слідом за "мирними" колонізаторами прийшли військові. Острови дедалі більше перетворювалися на казарму, дарма що за Вашінгтонською угодою тисяча дев'ятсот двадцять другого року Курили було оголошено мирними островами й включено в демілітаризовану зону Великого океану.
Про все це, звичайно, знав Мукудорі, вивчаючи історію островів, на яких йому випало перенести стільки горя. Знав, що Японія на ті землі не має ніякого права. І все ж, зустрівшись нині з радянськими рибалками, знехтував істиною, висловив зухвалі самурайські претензії.
— По-твоєму виходить: ми вас скривдили? — перепитав Затуливітер.
— Не будемо більше про це говорити. Ми ж бо друзі й сусіди, і нам нічого ділити, — зрозумівши, що сказав зайве, мовив Мукудорі.
— Я теж так гадаю, — погодився Затуливітер.
Поки ремонтували двигун, рибалки СРТ знайомилися з містом, відвідали рибоконсервний завод і навіть побували в сусідньому порту.
Мукудорі від них не відставав, повсюди супроводжуючи гостей.
Випитати що-небудь йому так і не вдалося. І тоді Кокікі за наказом майора велів Мукудорі запросити радянських моряків до себе додому і влаштувати для них вечоринку.
Пішов із товаришами й Затуливітер.
Внизу на столиках уже стояли закуски, в пузатих кришталевих пляшках жовтіла каламутна саке.
Не встигли хлопці опуститися на подушки для сидіння, як у кімнаті з'явилося кілька молодих, вродливих японок. Одягнуті в барвисті кімоно, вони сіли поряд із моряками за невеликими приземкуватими столиками. Защебетали щось незрозуміле на своїй "пташиній" мові.
— Ти ба! Як у ресторані — прислуговують офіціантки, — пошепки мовив Затуливітер.
Старший механік траулера, бувалий моряк Євген Сєдих, що сидів поряд, пояснив:
— Не офіціантки, хлопче, а гейші. Може, пригадуєш стародавню матроську пісню про гейш?
Коли в порт зайде англійський крейсер,
Лейтенант вам розповість про гейш, —
тихо наспівав Затуливітер.
— Вона, вона, — кивнув головою Сєдих. — Так оце перед нами ті гейші і є, дівчата, які водночас офіціантки й артистки, що прислуговують і розважають гостей.
— Оце так Мукудорі! — ще більше здивувався Іван. — Має таку прислугу.
А гейші уже почали господарювати. Вони підсовували гостям тарілки із стравою, наливали, стежили, щоб ніхто не нудьгував.
Одна з них щось мовила Мукудорі, той в свою чергу звернувся до капітана СРТ, поцікавився, чи бажають гості послухати пісень та побачити, як танцюють японки.
— Ми згодні, — відповів капітан.
Дівчина дістала з шкіряного футляра маккурі[77] і, підвівшись із долівки, заходилася грати. Тим часом дві інші пустилися в танок.
Музика сямісену мелодійна, але журлива, так, ніби струни ридають, і Затуливітру стало сумно. А дівчата кружляли й кружляли.
Іван бачив, як перед очима, немов переливисті хвилі, миготять усіяні квітками хризантем кімоно, в такт музиці дрібно цокотять дзорі[78].
Він, не відводячи очей, спостерігав. Навіть незчувся, коли до нього підсіла гейша. Вона підійшла крадькома ззаду. Опустившись на пласку дзабутон, обвила руками Іванову шию. Збоку ніби щось клацнуло, висульки на бамбуковій циновці, якою був занавішений вхід до сусідньої кімнати, хитнулися…
Мукудорі виявився гостинним господарем. Не скупився на частування, умовляв гостей залишитися в нього на ніч.
— Дякуємо. Всього, як мовиться, потроху, — ввічливо відказав капітан. — Нам час іти.
Попрощалися вони як друзі.
До кінця ремонту залишалося кілька днів. Траулер збирався в дорогу. Саме тоді й розкрилася справжня "гостинність" гіда-перекладача.
Цього разу Мукудорі прийшов на траулер раніше — відразу після сніданку.
Моряки поралися на палубі. Привітавшись із пірса, гід покликав Затуливітра.