— Піднімайтеся, пане Мукудорі, по трапу.
— Краще спустіться ви…
Іван зійшов униз.
— Присядьмо на хвильку, — запропонував Мукудорі, показуючи рукою на дерев'яну колоду в кінці причалу.
Вони присіли, запаливши цигарки.
— Спасибі тобі за хліб-сіль, — мовив Іван. — Усе було так добре. Тільки незрозуміла вихватка твоєї гейші. Чого це вона раптом кинулася мені на шию? Якась дурість!
Мукудорі мовчав. Потім тихо, по-змовницькому мовив:
— Я хотів тобі, Іване, запропонувати одну річ…
— Запропонувати? Мені?
— Тобі, моєму давньому знайомому, — підтвердив Мукудорі.
Те, що почув моряк з уст цього "сумирного" японця, обурило і вразило в саме серце. Та й кого б воно залишило байдужим! Мукудорі пропонував, щоб Іван відстав від судна.
— Ти що, гад, з глузду з'їхав?! — пополотнів моряк.
— Не кричи так голосно, — урвав його японець.
— Та я не те що кричатиму — я розчавлю тебе, як слимака!
В очах гіда зблиснула ненависть. Ще мить тому тихий та привітний, він став, як звір, хижим і агресивним.
— Руки короткі, — прошипів. — Не розчавиш.
— Так, можливо, — зітхнув Затуливітер. — Бійки на чужому березі заводити не стану.
— От і добре, — мовби погодився Мукудорі і раптом із бокової кишені вихопив чорний паперовий конверт.
Розкривши його, витяг якісь фотографії.
— На, полюбуйся, — зловтішно мовив, простягуючи Затуливітру фото.
Іван побачив себе в обіймах гейші.
— Яка ж бо ти підступна сволота! — стиснув він кулаки. — Так ось для чого знадобилося частування!
— Я бачу, моя пропозиція тебе не зацікавила. Що ж, тим гірше для тебе, — перейшов на погрозу Мукудорі. — Сьогодні ж ці фотознімки будуть передані в газету. Ваш траулер не встигне вийти в море, як фото надрукують. У тебе вдома дізнаються, що ти робиш за кордоном, і по голівці не погладять.
— Мало вас, самураїв клятих, бито!
Іван поспішив на судно.
"СІНТОКУ-МАРУ"
Спадщина, яка неждано дісталася Мукудорі, зробила його заможним. Він одразу виріс в очах інших. Тепер до нього інакше й не зверталися, як Мукудорі-сан і навіть сенсей, цим самим засвідчуючи новоявленому можновладцю "щиру" повагу.
Кокікі пишався своїм вихованцем, потай заздрив такому раптовому звеличенню. Сподівався, що Мукудорі, як і обіцяв, візьме його до себе в долю, вклавши гроші в яку-небудь прибуткову справу.
А все ж, довідавшись, що з моряками радянського траулера в нього нічого не вийшло, розгнівався.
— Своєю солдафонською прямотою ти все зіпсував.
— Вибачте, — винувато відповів той.
Кокікі йому нагадав, що хоч Мукудорі й став грошовитим, проте це ще не означає, що він вільний од обов'язків.
— Ти син Ніппон, — повчально докинув. — Тому завжди повинен служити її державним інтересам.
Ці інтереси полягали в тому, щоб бути вірнопідданим своїм, домашнім політикам, хто не відмовився брязкати зброєю, а також заокеанським покровителям, під опікою яких вони опинилися.
— Бо тепер ми, Мукі, з ними зв'язані однією мотузкою, і їхнє веління для нас — закон.
Розпікаючи свого підлеглого за провину та наганяючи страху, коротун переслідував ще й особисту користь — полегшити доступ до Мукудоревих грошей.
— Пригадується, ти говорив, що збираєшся вкласти капітал у рибопромисел, — перевів він розмову на інше.
— Я й тепер про це не перестаю думати, — зізнався невдаха-гід.
— Ну, так що ж тебе стримує? Починай справу.
— А ви мене відпустите? — не сміло запитав.
— Ха! — розсміявся Кокікі, відчуваючи владу над цим заможним, але простакуватим хоккайдцем. — Куди тебе, скажи, відпускати? — запитав, переходячи на довірливий тон. — Про це ми, здається, вже говорили. Пам'ятай, Мукі: твої особисті інтереси нерозривні з державними.
Вони умовилися: Мукудорі почне свою діяльність рибопромисловця з того, що придбає невеличке судно.
— Покладися на мене. Я тобі допоможу, — пообіцяв на прощання Кокікі.
Підохочений ним, Мукудорі подався в порт.
У глухому закутку бухти, захищеній молом від моря, височіли мури абасірського доку, куди судна заводили на ремонт.
Мукудорі там уже бував. Він придивлявся до човнів, плекаючи намір стати власником одного з них. Бо хоч робота "перекладача" легка й прибуткова, одначе він не про таке мріяв. З діда-прадіда рибалка, не уявляв життя без моря. "До того ж, якщо ти в морі не простий рибалка, а власник корабля, сіндо, тоді й зовсім добре", — втішав себе райдужною надією.
Після війни ціна навіть на невеличкі човни-кавасакі була висока. Море для остров'янина, як степ для хлібороба, — вічний годувальник. І так само, як степовикові плуг та сівалка, остров'янину потрібні човен і сіті. Хто їх має, не помре з голоду.
Ось чому власники човнів на ту пору вважалися мало не багатіями. З одним із них, Аїхарою, теж колишнім вояком імператорської армії, в якого замість правиці висів порожній рукав, Мукудорі й повів розмову.
— Я чув, Аїхаро-сан, що ви збираєтесь продавати човен.
— Збираюся, — відповів безрукий судновласник, запрошуючи Мукудорі на борт.
— Гарне, — гладячи долонею зволожений поручень кавасакі, похвалив Мукудорі.
Знайомий доторк — корабельне дерево, пропахлі морем снасті теплою хвилею огорнули серце. Мукудорі пригадав свою давню рибальську молодість, незабутню, всесильну звабу моря.
— Похвала моєму човну справедлива, — погодився Аїхара. — Він таки красень. Але ж не для того ти завітав, щоб сипати компліменти.
Мукудорі відповів, що він давно мріє придбати судно.
Аїхара назвав ціну.
— Гаразд, — мовив Мукудорі. — Я завтра дам вам відповідь.
Він із порту подзвонив Кокікі.
— Не поспішай! — застеріг коротун.
Довідавшись, який човен обрав Мукудорі, сам пішов у док. А на другий день заявив:
— Готуй гроші! Посудина, Мукі, хоч і дорогувата, проте варта такої ціни.
Двощоглова, водотоннажністю понад шістдесят тонн шхуна "Сінтоку-мару" щойно повернулася з моря. Її збиралися заводити в док. Ось тут і нагодився покупець…
Від човна Аїхари довелось відмовитися. Мукудорі навіть не поцікавився, як Кокікі так швидко надибав шхуну. Та, зрештою, це й не мало значення.
Торговельний контракт із господарем "Сінтоку-мару" уклали через кілька днів.
Віднині Мукудорі — сіндо: шхуна перейшла у його власність. Кокікі, на правах пайщика, став її співвласником.